Завантажити

мові, бо розумів її.
— Багато вас перебили в Спасівці? — питає.
— Не знаю. Я в Спасівці не був, а за частоколом сторожив.
Тріска мотав усе на вус і підсміхався, бо вже мав у голові готовий план, що йому робити: треба до татар зблизитися, а ніччю на їх кіш напасти. Вони ще не будуть далеко, бо з грабіжжю та з ясиром ідеться поволі...
— Аллах! Аллах! Аллах! — заревіло з усіх боків, аж луна степом пішла...
Козаки усі розскочились від татарина й кинулись до зброї...
Дивляться, а їх з усіх боків обскочило більш як сотня козаків...
— Чорт батька твого! — сердяться козаки: — От налякали!
— Ха! ха! ха! — сміялися ті, що тепер прийшли: — Правда, що налякали?..
Попереду виїхав сотник Андрій Недоля на буланому турецькому коні.
— А в вас до біса який звичай? Вас би треба палицями! Згуртувались, як вівці над сіном, та й про світ забули... А де вартові, де сторожа?
— Якого біса нам удень сторожі? — обізвався Тріска. — Хіба ми посліпли?
— Видно, що й посліпли й поглухли. Ми під'їхали під саміський обоз, а ви ні чичирк... Вам би чабанами бути, а не козаками; тьфу, крамарі! Татарина торгують.
Трісці кров підступила до голови на таку зневагу...
— Ти нє гримай! — каже і вдарив рукою по шаблі.
— Звідки Господь привів? — спитав дід Панас.
— Що тут у вас сталося? — питає Недоля.
Дід Панас розповів йому усе...
— Гаразд, хлопці! Робота буде, лише коні трохи спочинуть... Як тебе звуть?
— Я Остап Тріска, ватажок...
— Ось і добре, — каже Недоля.
— Пристаете, панове козаки, під мою руку? — гукнув Недоля.
— Нема що говорити, а треба пристати! — каже дід Панас: — Хай буде один ватажок, бо де дві ґаздині, там хата неметена. Сотника Недолю я добре знаю й скажу, що славний козак...
— Хай буде й він, аби добрий! — гукали козаки.
Недолині козаки пустили своїх коней у річку, а відтак поприпинали пастися.
Недоля, узявши Тріску й діда Панаса під руку, пішов з ними на могилу порадитись.
Тим часом козаки забавлялися з татарином. І між ними були такі, що знали по-татарськи.
Татарин просив їсти. Йому розв'язали руки, дали чарку горілки й піднесли казанок з кашею. Татарин був голодний, як вовк, і жваво напихав в себе кашу. Тепер стало йому весело і він став розмовляти...
— Може тобі показати того хлопця, що ти за ним гнався?
— Ану, покажіт...
— Павлусю, ходи сюди!
Павлусь, побачивши татарина, задрижав на тілі... Не хотів іти...
— Ну, ходи, не бійся, він тобі нічого не зробить тепер, — підбадьорювали його козаки.
Павлусь дивився заляканими очима на татарина.
Татарин махав до нього рукою й усміхався.
— То бач, сину, воєнне діло! До цього треба звикати, — пояснював один козак. — Зловиш ти його, ти йому пан, зловить він тебе, то в ясир пожене.
Павлусь справді осмілився. Він почав приглядатися до татарина зблизька. Це справді такий, як ті крамарі татари, що в село заходили. А які вони вчора були страшні! Він гадав, що їм ніхто не встоїть, а тут ось зловив його сам Непорадний та й зв'язав, як барана.
— Ти налякався вчора? — питає татарин.
Павлусеві переклали ці слова на українську мову.
— Ти мене, чорте, стрілою у спину поцілив, — каже Павлусь.
Татарин засміявся...
— Ну, вибачай, це воєнне діло, я не знав, що поцілю на бігу...
— А де твій кінь?
— Пасеться.
— А сідло є?
— Егеж!
— Ти мені подаруй твоє сідло, а я тобі моє дам. Заміняємося та побратимами будемо.
Ця розмова велася через перекладача. Павлусь, почувши Останні слова, не розумів, чого татариннові треба. Він знав за козацьке побратимство, але хіба з татарином можна?
— Міняйся, хлопче, це можна, — кажуть козаки. — Як треба, то й з чортом покумайся. Може він поможе тобі сестру віднайти, — дораджував йому хтось.
Коли діло йшло про сестру, то Павлусь не жалів нічого, себе самого віддав би.
Згодився. Татарин подав руку і дуже радий був.
Павлусь уже йшов з сідлом, тай стрінув Непорадного й розповів йому про заміну сідла. Непорадний його задержав.
— Так ти, татарине, сідло міняєш з хлопцем?
— Вже й заміняв...
— Егеж? А ти маєш своє сідло? Вибачай, це моя воєнна добича, і ти і твій кінь і твоє сідло…
Татарин нахмурився і люто глянув на Непорадного...
— Ось що, небоже! Тобі не побратимства хочеться, а червінців, що в сідлі заховані, от як! Ну, признайся! Правда? Скажи, чийого коня хлопець забрав?
Татарин мовчав.
— От хитрий поганець! — говорили козаки сміючись. — Якого побратима знайшов... Відтак з легким серцем продав би цього побратима на базарі...
Татаринові не вдалося.
За той час обидва ватажки порадились зробити так: Вони підійдуть під татарський кіш. Татарин покаже дорогу. Передом підуть козаки з Тріскою і стануть зачіпати

читати