Завантажити

— Де ж ти, єретичний сине? — гукнув козак, простягаючи руки наперед себе, щоб не вдаритись об стіну.

Тут раптом Чорноту схопили скільки пар рук під силки, нап'яли йому на голову якийсь лантух, звалили на землю і, зв'язавши руки й ноги, понесли невідомо куди.

Все те сталося так несподівано й хутко, що Чорнота не вспів навіть вихопити свого ножа, щоб оборонитись. Він і незчувся, як його понесли вже по сходні униз, а куди несли, хто ніс і нащо несли, — того він ніяк не міг зрозуміти.

Коли через який час козака спустили з рук і, поставивши на кам'яну підлогу, зняли з голови його лантух, він побачив себе поміж кількох чернеців у досить великому льосі. При світлі лоєвої свічки чорні постаті тих чернеців з нап'ятими на голову високими, гостроверхими відлогами здавалися пекельними примарами, що зібралися сюди на погибель людям, і хоч який одважний був Чорнота, а з несподіванки і у нього пішов поза шкурою мороз.

Проте козак не вірив у нечисту силу, скоро опанував собою і, гадаючи, що сталося якесь непорозуміння, звернувся до ченців досить спокійно:

— Нащо ви мене узяли? Адже я йшов з Лейбою, а Лейба за мене заплатив.

Замість одповіді чернеці почали трусити Чорноту і, витягтого з халяви його ножа, одібрали, облапавши добре всю його одежу, нарешті, посадовили на ослін.

— Зараз сюди прийде сам пшеор і буде з тобою розмовляти... — сказав один з ченців і вийшов з льоху.

Чорноті стало моторошно. Він зрозумів, що потрапив до рук єзуїтів, і знав, що ті не мали звички випускати козаків з своїх рук живими, бо й козаки, піймавши їх, не милували. «Проклятий Лейба продав мене!» — подумав він.

У льосі стало тихо, мов у домовині. Чернеці знову стояли понавколо нерухомі і мовчки, мов примари, топили у ньому свої очі з-під своїх чорних відлог. Через кільки хвилин Чорнота вже не мав сили видержувати їхні настирливі погляди.

— Чого баньки повитріщали? — сказав він сердито. — Не бачили козака, чи що? Знаю вже, що шкуру з мене живого будете драти... Деріть, коли ваше щастя. Було б і вам те саме ще позавчора, коли б гетьман не спинив моїх козаків!

Чернеці стояли так само мовчки й нерухомо. Це дуже дратувало Чорноту, і невідомо, на чому б воно скінчилося, коли б під той час у льох не увійшов пшеор.

Попереду пшеора несли два паникадила з запаленими свічками, а позаду високе, з рівною спинкою і великими м'якими поручнями крісло. Подивившись на Чорноту зблизька, він сів у крісло і спитав:

— Ти козацький полковник Іван Чорнота?

— Справді... — одповів Чорнота, — мене хрестили Іваном, а товариство обрало полковником.

— Якщо ти подаси слово поводитись тихо-мирно, так я звелю тебе розв'язати.

Козак похитав головою:

— Того вже я не знаю, як я буду поводитись. Може, пан пшеор лаятиме козацтво або мою віру, так я того не подарую!

— Все одно... — сказав пшеор, — твої змагання були б даремні, бо тут моя влада, моя й сила!

— На те б я не зауважив, що твоя тут влада! — гостро одповів Чорнота. — Ліпше лиши мене зв'язаного.

Пшеор здивовано подивився на гордо підняте чоло ко­зака і почав говорити до нього чемно й лагідно:

— Я чув, що ти маєш шляхетське виховання й освіту і через те став дорадником гетьману Хмельницькому. Я не вчиню тобі нічого лихого і навіть випустю на волю, якщо ти напишеш гетьманові листа про те, що у нас у Львові дуже велика сила і що ти не радиш йому добувати місто.

— Овва! — кепкуючи, сказав Чорнота. — Тобто, щоб я збрехав? Яка тут у вас сила? Я ще вчора добув би вас, коли б гетьман не спинив!

Очі пшеора засвітилися лютим світом і, вдаривши рукою об поручень крісла, він скрикнув:

— Ти повинен написати Хмельницькому те, що я тобі кажу!

— А як я не послухаюсь? — з завзяттям у голосі сказав Чорнота.

— Тоді ти вмреш!

— Роби своє діло, коли твоє щастя! — рішуче одповів полковник. — Козаки не продають своєї честі заради нікчемного животіння, як те зробили легкодухі ляхи під Корсунем та під Пилявою!

Пшеор, гнівний, скочив на ноги:

— О проклятий схизматик! Ти, я бачу, запеклий злодій... Та тільки у мене єсть деякі пособники, що примусять тебе зробити те, чого я схочу. Відчиніть запону! — додав він до ченців.

Чорнота глянув у той бік, куди показував рукою пшеор, і тільки тепер помітив, що у льосі одна стіна була зап'ята запоною. Та запона враз захиталася і розійшлася надвоє, а за нею на полицях, гаках і просто долі виявилося кільки десятків струментів та приладдів задля катування людей. Були тут залізні панчохи, що, розпікши на вогні, одягали людині на ноги; були шила, щоб виколювати очі, десятки всяких жигалів, щоб пекти ними людське тіло; ножі великі й менші, щоб вирізувати з шкури ремінці; гострі клещі, щоб ними виривати з живого тіла шматки м'яса; залізні каптани з гострими цвяшками усередині, щоб надівати їх на людей; крісло з цвяхами на сидінні; колеса, схожі до прялок, щоб ними вимотувати з людей жили, і ще багато такого приладдя, що Чорнота не міг і вгадати, до чого воно.

Защеміло

читати