Завантажити

твоєї дочки і у бранки! Кохаю я її, як душу, тому правда... та через те ж і не хочу користуватися своєю силою й владою. Вези свою дитину, куди віз, — я назвав би її своєю тільки тоді, коли б вона своєю волею прийшла до мене!

Шабля у руці старого шляхтича спустилася донизу:

— Проклинаю цей день... — сказав він, — коли мені доводиться знову приймати милосердя од цього козака!

У ту хвилину від балагули почулося репетування Лейби:

— Ой, слава Богу! Пустіть мене!.. Пустіть! — Жид вирвався з рук козаків і опинився біля ніг Чорноти. — Ой, яке щастя! Ой, леле!.. Тепер будуть живі й діти мої, й жінка, і Бог з неба почув моє моління і послав сюди вас, пане Чорнота!

Постать переляканого жида була така кумедна, що Чорнота не вдержався од сміху.

— Чого ти так зрадів, жиде, неначе побачив рідного батька? Чи не думаєш часом, що я дам тобі десять тисяч злотих за те, що продав мене єзуїтам?

— Не треба, ясновельможний пане! — скрикнув Лейба тремтячи. — Не треба грошей! Тільки душу зрятуй мою і моїх діточок! Нехай пропадають ті мої двісті злотих, що я витратив, визволяючи пана... Далі Буг, що витратив!

— Ну, що з ним робити? — звернувся Чорнота до Криці. — Не поганити ж нам об нього свої руки!

— Та що робити! Жид він як жид — за гроші й у пригоді стане, за гроші й батька рідного продасть!

Чорнота витяг гаманця, одлічив купку грошей і подав Лейбі.

— На тобі, христопродавець, двісті злотих, їдь собі, куди їхав, та не попадайся мені удруге на очі!

Лейба з радісними очима підставив під гроші обидві свої брудні пригорщні, але тут йому впала у голову думка, що деякі козаки, побачивши у нього гроші, одлучаться од Чорноти, доженуть його на шляху, і тоді вже доведеться йому попрощатись не тільки з двома сотнями злотих, а й з тисячами дукатів, що у балагулі лежали у мішечках під спідницею його Рівки, а може, навіть попрощатись і з душею.

Лейба враз став смутний і, схиливши набік голову, проказав:

Спасибі вельможному панові полковнику за ласку до мене .. Та за таку добрість не хочу я його грошей! Нехай ці двісті злотих підуть козакам на горілку. Візьміть, пане Криця, ці гроші та розділіть на козаків.

З тим Лейба, тяжко зітхнувши, передав гроші Криці. Чорнота хотів було вже дати волю своїм бранцям, коли тут до байраку спустився натовп козаків, ведучи у поводах коня з блідим як крейда паном Струсем. Нещасний сподівався собі смерті і був ледве живий з переляку.

— А, та се мій знайомий! — сказав, сміючись, Чорнота. — Може, тепер, пане Струсю, ми з тобою станемо та поміряємся, чия шабля гостріша й довша?

— Змилуйся! — з благанням у очах сказав хорунжий. — От тобі моє шляхетне слово, що я назавжди зрікаюся панни Галини... Тільки пусти мене на волю!

— Зрікаєшся того, що не твоє, — засміявся Чорнота.

— Ну, це вже дурниці, — обізвався Криця, — щоб узброєного ворога пустити на волю! Сьогодня ми його пустимо, а завтра він проти нас воюватиме!

— Байдуже, товаришу! — перебив Крицю Чорнота. — Такі польські вояки, як пан Струсь, нам на користь, бо вчать гусарів, як тікати. До того ж я не хочу лишити панну Галину на всю далеку дорогу без беседника. Коли вже милувати, так милувати всіх. Поганяйте коней!

Чорнота махнув візникам, і ридван рушив. Панна Галина одняла руки од свого обличчя і глянула на Чорноту очами, повними сліз. Він зняв шапку й поклонився їй, гукнувши услід:

— Бувай щаслива та не згадуй лихом!

Галина простягла до візника руку, неначе хотіла звеліти спинити коней, далі піднялася на ноги й обернулася, щоб щось крикнути тому, кого кохала, але потягнена рукою батька впала на своє місце і почала битись у риданнях.

XVIII

Через день після виїзду пана Януша з Львова старшина сього міста, налякана з того, що козаки опанували верхнім замком і монастирем єзуїтів, прислала до гетьмана посланців просити, щоб він зглянувся на бідування народу у Львові і одійшов од города.

Хмельницький пристав на те з умовою, що Львів сплатить двісті тисяч злотих окупу, і через кільки день, взявши ті гроші, зняв з Львова облогу, давши незадоволеним з того полковникам обіцянку йти прямо на Варшаву.

Проте у душі він важив похід на Варшаву непотрібним і навіть шкодливим, бо у такому разі за Польщу міг би заступитись німецький цесар і Україна опинилася б у скрутному становищі. До того ж, як ми вже знаємо, він мав ще надію жити з Польщею спільно, у згоді, і не хотів дужче дратувати поляків, та ще й у той час, коли вони саме обирали короля. Але й стати одверто проти бажання своїх підручних і війська він не зважувався, і щоб викрутитись з непевного становища, гаяв у поході багато часу, а дійшовши до Замостя, став біля нього табором неначе для того, щоб дати військові спочити.

Тільки через три дні, після того як Чорнота, Богун та Нечай напосіли на гетьмана, доводячи, що час уже що-небудь починати, він поїхав разом з усіма полковниками й військовою старшиною оглядати ворожий город.

Замостя, власність панів Замойських, було у ті часи

читати