Завантажити

чимало челяді.

— Хапайте цього харциза! — гукнув старий шляхтич до челяді. — Канчуків сюди! Я заб'ю тебе, проклятий хлопе, канчуками за честь свого шляхетного роду!

Преслав та Струсь вихопили шаблі, а челядь кинулася до Чорноти, але він вихопив з халяви чобота ножа і прихилився спиною до куща, гукнувши:

— Назад! Знайте, що живим я вам до рук не дамся!

Побачивши у руці козака ножа і розглядівши, яким вогнем засвітилися його очі, челядь поточилася од нього геть а пан Струсь заховався за пана Преслава. Тільки останній та пан Януш з шаблями у руці наступали на полковника.

— Стійте! — кинулася поміж них Галина. — На кого ти, батьку, підняв свою шаблю? Кого ти нахваляєшся забити канчуками? Того, хто зрятував тебе од смерті?

Пан Януш спустив свою шаблю у ваганні:

— Прокляття!.. Я заплатю йому за те, скільки він хоче! Я згоден заплатити грішми й скарбом, та тільки не тобою. — Він зразу схаменувся: встромив свою шаблю у піхви, звелів челяді одійти геть і чемно звернувся до Чорноти: — Козаче! Я вдячний тобі за те, що ти зрятував мою дитину від, ганебного мордування хлопів у Пилявському замку, і заплатю тобі грішми, скільки ти скажеш. Візьми три, п'ять, десять тисяч дукатів, та тільки відсахнися од моєї дитини, — вона тобі не до пари.

— Козаки не продають ні своєї честі, ні свого серця... — одповів Чорнота. — Я покохав твою дочку і не зречуся її, поки вона сама не одсахнеться од мене!

— Так я примушу тебе одчепитися од неї! — скрикнув пап Преслав. — Я покохав панну Галину і хочу зробити її своєю дружиною!

— І я... і я покохав! — забелькотав пан Струсь.— Я теж хочу!

— Пане Янушу! — перебив Струся пан Преслав. — Дайте козакові вашу шаблю: нехай він стане зо мною до поєдинку! Я не зважаю на те, що я шляхтич, а він козак!

— І зо мною! І зо мною! — брязкаючи острогами, белькотав пан Струсь.

— Як битись, то й битись! — одповів Чорнота. — Кланяюся панові Янушу: позичте мені своєї шаблі!

У пана Януша очі засвітилися радістю, бо у нього виникла надія на те, що котрийсь з ротмістрів запровадить козацького полковника на той світ і він таким чином збудеться осоружного йому козака.

— Заради лицарського звичаю, я згоден дати свою шаблю! — одповів він.

Чорнота сховав ножа у халяву чобота, взяв з рук старого шляхтича шаблю і схрестив її з шаблею пана Преслава.

— Не робіть цього! — скрикнула Галина і хотіла розвести бойців, але вони вже зчепилися, і шаблі їх, виблискуючи при сяйві місяця, розкидали у повітрі затяжне, слизьке брязчання.

— Не мішайся, дочко! — одвів Галину рукою старий шляхтич.

— Ох! — зненацька простогнав пан Преслав і поточився до куща, випустивши шаблю додолу.

— Прокляття! — скрикнув пан Януш.— Це шайтан, а не козак. Він глибоко розсік пану Преславу плече!

— Кров!.. Кров! — злякано гукав пан Струсь, не знаючи, за кого б тепер йому заховатись.

Пораненого шляхтича посадовили на лаву, де кілька хвилин до того сиділа Галина з Чорнотою. Він був блідий і просив пити. По контуші його цівкою збігала кров.

— Гей, челядь! — гукнув пан Струсь. — Пана треба одвести у будинок і перев'язати поразу.

Побачивши, що молодий шляхтич хоче вести пораненого, пан Януш спинив його:

— Маю надію, що пан помститься за товариша... Біля пораненого походить моя дочка!

— Так... так!.. — забелькотав пан Струсь. — Тільки іншим разом... Тепер же я сам одведу свого товариша...

З тим молодий шляхтич разом з челяддю повів пораненого у будинок, а слідом за натовпом, журливо схиливши голову, пішла й Галина.

— Галю!.. — скрикнув їй услід Чорнота. — Скажи ж мені хоч єдине слово!

Вона спинилася і, дивлячись на нього з коханням і розпукою, довго вагалася у боротьбі з своїм серцем.

— Прощай!.. — нарешті промовила вона тремтячими устами і зникла за кущами.

Почувши у голосі дочки рішучість одцуратися козака назавжди, пан Януш немов удруге на світ народився. З душі його спав великий тягар, і, приймаючи з рук Чорноти свою шаблю, він сказав:

— Пан Чорнота! Твоє життя зараз у моїх руках. Досить мені дати звістку пану коменданту про те, що у Львові козацький полковник, щоб тебе було захоплено і замордовано на мурах Львова, на очах твоїх товаришів. Але пам'ятаючи, що ти колись зрятував мене й мою дочку, я дарую тобі життя і пускаю вільно йти з Львова, як ти й прийшов сюди; надалі ж я подбаю про те, щоб Галині вже неможливо було з тобою побачитись. Тепер ми поквитувалися.

З тим старий шляхтич повернувся і пішов у будинок, лишивши Чорноту самого.

XV

Лишившись у саду на самоті, Чорнота деякий час не знав, що йому почати й куди йти. Дівчина, котру він щиро покохав, погордувала ним. Вона не схотіла з шляхтянки стати козачкою. Він зрозумів це як зневагу до себе, і почуття образи, що прокинулося у серці козака, допомогло йому прочуняти від чаду кохання.

«Добре б я ускочив, — подумав козак, — коли б узяв за себе таку, що гордувала б мною, своїм чоловіком! Бувай здорова, дівчино! Отой залицяльник,

читати