Завантажити

тільки папірець у руці упевняв її у тому, що слова їй не уявлялися. а що голос справді говорив до неї.


Коли Галина, сховавши цидулку за комір керсета, зійшла униз, на вулиці вже чекав її стурбований батько, пани ж Преслав та Струсь зійшли згодом, ремствуючи на нечемність натовпу, що не дав їм зійти по сходні раніше.

Будинок брата пана Януша, Стася, був невеликий, як і всі будинки, що містилися у старому місті. Дивився він на вузеньку вулицю всього трьома вікнами з усякого поверху. А поверхів було два та ще високе горище з вікнами, і на тому горищі теж були досить добрі горниці. Позад дому спадав униз до ярка вузенький садок, засадений бузком та вишнями.

У той-то невеличкий садок і вийшла Галина після того, як уже добре смерклося. З цидулки молода дівчина вже знала, що її любий Іван живий і кохає її, та сього ій було замало, і вона нетерпляче чекала тієї хвилини, коли почує од невідомого, де і як він бачився з козацьким полковником.

Нарешті, коли вже добре смерклося, вона зійшла непомітно для інших у садок і, проминувши кілька кущів, здибала високу чоловічу постать, зап’яту чорним запиналом.

Коли дівчина жахливо поточилася назад, невідомий одгорнув своє запинало, і з-під нього виглянув довгий закарлючений ніс і рухливі вузенькі очі рудого Лейби.

Галина не пізнала Лейбу, бо бачила його з пейсами та бородою.

— Хто ти? — спитала вона здивовано.

— Ой вай! Хороша панночка не пізнала рудого Лейбу? — сказав весело жид. — Панночка давала Лейбі у Збаражі цидулку до пана Чорноти, так я приніс їй одповідь. Ой, який він хороший пан! Неначе справжній шляхтич.

Він у мене у корчмі вечеряв і подарував мені коня, щоб я врятувався.

— А що ж ще робив у Збаражі пан Чорнота? Чи не мучив він з своїми козаками поляків?

— Ой панночко, що там було, у Збаражі!.. Ксьондзів вішали у костьолах на дзвіницях. Всіх поляків вбивали, а нас, жидів, живцем у колодязі кидали. Страшний суд там був. Хто не втік — всі загинули!

— І пан Іван так робив? — неспокійним голосом спитала Галина.

Одно слово Лейби — і серце дівчини назавжди одхилилося б од козака. Але жид її заспокоїв:

— Як-то можна, щоб такий освічений пан, як полковник Чорнота, таке виробляв! То все Кривоніс, щоб упав на його голову гнів Ієгови!

— Ти можеш знову однести листа пану Чорноті?

— Ой вай!? Однести у козацький табір? Хіба панночці невідомо, що козаки не лишають живим жодного жида. У мене жінка й діти. Мені треба скоріше тікати з Львова!

— А як би я хотіла його побачити... — зітхнувши, сказала Галина.

— Якщо панночка хоче бачитись з паном полковником, так нехай напише йому цидулочку, щоб він прибув сюди, у Львів... А я ту цидулку перешлю з певним посланцем.

— Як? Щоб він прибув сюди у Львів? Так його ж захоплять тут наші і засудять на кару!

— Лейба зробить це так, що ніхто, опріч панночки, не буде бачити козацького полковника, а після побачення виведе його безпечно за браму.

— Зроби це, Лейбо! — скрикнула Галина і трохи не кинулась цілувати старого жида.

Тільки радість її була недовга, вона пригадала, що Лейбі за його послугу доведеться добре заплатити, у неї ж було всього кілька талярів.

— У мене не буде чим Лейбі заплатити... — журливо промовила вона.

— О, я з панночки й не взяв би заплати! Я такий вдячний пану Чорноті, що для нього все зроблю без грошей, якщо тільки Бог мені допоможе.

Після дальнішої розмови вони умовилися на тому, що завтра ранком панна Галина зустріне Лейбу недалеко найближчого костьолу і передасть йому листа до Чорноти.

XIII

Підступивши з військом під Львів, Хмельницький покликав полковників і всю військову старшину у свій намет на вечерю та щоб разом перемовитись і про військові справи.

Посеред гетьманського намету стояв довгий стіл, а на столі кільки жбанів з вином та медом. Посудь на столі була вся срібна, добута на війні од поляків, їжа ж за вечерею була проста: ковбаси, печений валах та кільки полумисків вареників. Пили за вечерею чимало. Всяк сам коряком наливав собі у кухоль з жбану вина; тієї ж моди, щоб вино наливали пахолки або служниці, тоді ще не було.

Гетьман випив уже три кухля венгерського і заохочував до того й гостей. Дехто з останніх уже й сп'янів так, що хоч би й до свого намету йти, так гетьман нікого з-за столу не пускає.

— Пийте, друзі мої й побратими! — говорив він, підливаючи декому вина власною рукою. — Пийте за славу козацьку й за щасливу долю неньки України!

Коли всі випили, Чорнота звернувся до гетьмана:

— Давай же, батьку, прославимо завтра Україну на ввесь світ: добудемо завтра Львів. Нехай з завтраго він буде рідним братом нашому славному Києву, бо Львів і Київ — діти однієї неньки України!

— Чого ж хапатися?.. — сказав Хмельницький. — Треба раніше обдивитись на мури та рівчаки та постріляти з гармат, а тоді вже бити на місто.

— Нема чого й роздивлятися довго!.. — сперечався Чорнота. — Я тобі його добуду до обід... Тільки дозволь!..

— Гляди, щоб не

читати