Завантажити

що все брязчить біля тебе острогами, мабуть, більше тобі до пари!»

Постоявши скільки хвилин у задумі, він рішуче повернувся і пішов поуз будинок до вулиці. Хоч Лейба й забрав силу грошей і од Чорноти, і од пана Януша, проте, він ще рахував, що його справа не скінчилася: на козацькому полковникові він намітив собі забагатіти. Лейба гадав, що пан Януш або замкне Чорноту десь у своєму будинкові і буде мордувати, або передасть комендантові на катування й страту. Як у тому, так і у іншому випадку він мав на мислі за великі гроші визволити полковника і вже намітив собі, що візьме з нього десять тисяч злотих.

З такими думками Лейба ховався за рогом будинку, нетерпляче дожидаючи, на чому скінчиться справа, і був Дуже розчарований, побачивши, що Чорнота вільно йде вулицею. Серце його навіть занудьгувало за здобиччю, що тікала з його рук... Але через хвилину його хисткий розум вже надумав, як полагодити свою справу.

Мов хижий гад, поплазував Лейба за полковником і, оббігши кільки будинків, вийшов на вулицю йому назустріч.

— А я все чекаю тут пана, щоб проводити до своєї хати! — сказав він, крутячи полами свого лапсардака, як пес круте хвостом, запобігаючи хазяйської ласки.

Чорноту взяло сумління, чи не через Лейбину зраду його так застукали у саду з Галиною, і він, грізний, наблизивсь до нього:

— Гляди, Іудо, як довідаюсь що ти мене зрадив, то не жити тобі на світі!

Лейба ледве не присів до землі:

— Ой вай! Я пана зрадив? За його добро? Та нехай мене земля не прийме!.. Нехай я дітей своїх не побачу!..

— Ну, годі! — суворо перебив Чорнота. — Будеш тепер клястись півгодини. Веди мене зараз за браму!

— Ой пане! Того тепер ніяк не можна! Варта вже змінилася, і біля хвіртки зараз стоїть такий собака, що його ні за які гроші не купити.

— Так що ж тепер робити?

— Завтра звечора знову стоятиме той, що сьогодні нас впустив. Тоді я пана й виведу, зараз же просю до моєї господи: там пан і переховається до завтрого вечора.

Чорноті нікуди було дітись Довелося піти за Лейбою у його льох, де перебувала вся його сім'я. Там Лейба накидав йому на долівку якогось шмаття, і Чорнота поклався було спати, та тільки заснути не мав сили, бо від шмаття й долівки йшов такий важкий дух, що сон ніяк не брав козака, і, прокрутившись деяк до світу, він нишком, не збудивши нікого, вийшов на вулицю.

Вулиці у Львові у ті часи теж були смердючі, та після Лейбиного льоху повітря надворі здалося Чорноті, як після дьогтю мед.

Здибавши на вулиці двох перекупок, що несли одна на довгій палі бублики, а друга на дошці паляниці, Чорнота догадався, що вони йдуть у базар, і пішов слідом за ними.

— А ксьондзи говорять — почув Чорнота оповідання однієї з перекупок,— наче вчора над містом розійшлося небо надвоє і звідтіля святий Ян з Дуклі посварився на козацький табір. Так Хмельницький як побачив таке диво, та й говорить до козаків не можна нам добувати Львів, бо поб'є нас святий Ян! Та й одступився од брами.

— Брешуть вони, оті ксьондзи! — одповіла друга жінка, перекладаючи дошку з паляницями з одного плеча на друге. — Так би Хмельницький і злякався б їхнього, католицькою святого! Хіба б же він не попросив наших святих, щоб од гнали їхнього Яна!

— Та ще що я чула — почала знову перша жінка. — Неначе у Бурлюка у хаті ляхи витрусили цілу купу зброї.

— Чула й я це, голубонько. А зброя та купувалася на ляхів. Так ляхи мають завтра Бурлюка четвертувати.

— Ох, сердешний!

— Та це ще що! А от у єзуїтському монастирі вчора отруїлося за трапезою аж тридцятеро душ! Кажуть, єзуїти навмисне їх отруїли.

— За що ж?

— Щоб менше у Львові було русинів, а більше поляків!

— Та чого ж то русини пішли трапезувати до єзуїтів?

— Та то ж усе втікачі з передмістя. Куди ж їм подітись? Сюди поховалися, а тут нема чого їсти. Єзуїти ж закликають всіх до себе харчуватися і католиків, і наших, та тільки садовлять за окремі столи, та католиків годують, а нашим підсипають отрути.

Слухаючи ту розмову жінок, Чорнота дійшов до базару. Там чимало народу ночувало попід крамницями і тепер прокидалося.

— Як же його тут жити? — говорив один чоловік своїй жінці й дітям, показуючи їм паляницю. — За оцю паляничку злотого віддав.

— Ох Господи! — бідкалася жінка. — Куди ж нам у світі Божому подітись?

— Куди? — обізвався Чорнота. — До своїх треба було тікати. До козаків, а не до ляхів, ворогів наших!

— Так люди ж лякали, наче козаки нікого не милують!

— Брехня! — доводив полковник. — Ляхам та жидам справді немає од них милосердя, бо й вони козаків не милували, а своїм вони ще й харчі дають і добро всяке.

Чорнота купив собі дещо поснідати і ввесь день вештався по Львову, умовляючи людей, де вони траплялися купами, щоб не боялися козаків, а ставали б на їхній бік.

Поки Чорнота ходив по базару та прислухався до розмови людей, Лейба, не знайшовши його ранком у своїй хаті, почав було турбуватись, але далі, зваживши, що козак неодмінно повинен буде

читати