Завантажити

хлопам, щоб з ними воювати! Слово гонору - я й шаблі, з піхви не витягну на цю наволоч, а розжену бунтарів канчуками, Хмельцицького ж приведу до тебе на аркані!

- Так, так, любий сину! Ти говориш, як і годиться шляхтичеві; а проте знай, що українське повстання це гидра - відрубаєш їй голову, а натомісць виростає дві! Будь же обережним і слухайся вельможного пана комисара - він людина досвідчена у військових справах і буде давати тобі раду. Я ж з свого боку не шкодую дати тобі найліпше військо.

- Не треба, батьку, мені багато війська! Що менше буде в мене війська, та більше буде мені слави!

- Віват пану Стефану! Віват завзятому лицареві! - загукали пани по всіх столах, піднімаючи свої келехи з вином.

Старому гетьманові було дуже любо, що син його так говорить і що його так щиро всі вітають. Він зовсім розмяк від вина й з сльозами на очах простяг свій келех до сина.

- Віват, мій любий синку! Я завжди говорив, що ти в мене вдався!

Батько й син поцілувалися.

- Веди ж завтра своє військо, синку! Перейди ліси й степи та зруйнуй запоріжську Січ і винищи до ноги харцизів, що порушують наш спокій: привідця ж їхнього - Хмельницького приведи сюди на заслужене катування й страту.

З цим старий Потоцький допив свій келих і хотів підвестись, але ноги його вже не слухали й він знову важко сів.

Побачивши те, до Потоцького підбіг Калиновсъкий і, всміхаючись, узяв иого під руку, щоб підвести.

- Пану Миколі час до ліжка!

Потоцький дуже не любив Калиновсъкого й він, узявши його слова собі за образу, знервовано вирвав свою руку.

- Прошу, пана, доглядати себе та своєї пані, а не мене!

Калиновський враз спалахнув і вхопився за шаблю:

- Як сміє пан зачіпати мою дружину?!

Обидва гетьмани - коронний та польний сварилися по кілька разів на день, і до цього всі вже звикли. Почувши тепер їхню сварку, до Калиновського підбігли Одрживальський та Бігановський і відтягли його на бік, умовляючи пробачити старому, який до того ж на підпитку; Шемберг же та Сапіга підвели тим часом старого Потоцького під руки й повели його до покоїв.

- Заспокоєний Калиновський і всі останні пани посідали знову до столів і взялися кінчати свій бенкет.

- Гей, хлопи! - гукнув молодий Потоцький.

- Тягніть з льохів усе, що там маєте!

Прислужники забігали й по столах знову забряжчали кухлі, а пани знову вітали пана Стефана, подаючи йому тим часом всяких порад:

- Віват, пане Стефане! Щасливий єси: тебе чекає всесвітня слава!

- Найпильніше треба, щоб винищити всіх запорожців, бо, поки вони існують, не буде нам спокійного життя на Україні!

- А хлопам українським треба дати такої кари, щоб вони вже й не згадували про волю!

- Не бійтеся, панове! - голосно відповів Стефан Потоцький. - Мене не треба вчити, як карати хлопів: гостра паля - то їм найліпша наука.

- І схизму всю треба винищити! - почулися голоси. - Нехай сяє єдина свята католицька віра.

З усього зібрання поляків знайшовся тільки один, що йому речі панів про кари й утиски на українців були не до мислі. То був комисар Шемберг. Він незадоволено похитав головою й сказав:

- Нерозумно дратувати українців, коли стоїмо серед України. Треба поводитись з ними по правді з ласкою!

Ці слова викликали в панів цілу бурю протестів.

- Як, з ласкою?! - гукали вони, - от до чого доводить ласка: вже вчора хлоп убив шляхтича! Чи чувано це? Ні, хлопів тільки карами можна залякати й держати у слухняності.

- За що ж убито хорунжого? - спитав зацікавлений Потоцький.

- За те, що він залицявся до молодиці! Його вбив хлоп, чоловік тієї молодиці!

- Яке нахабство! - почулися вигуки здивування. - Йому зробили честь: родовитий шяхтич звернув увагу на його брудну жінку!..

- Маю надію, що хлоп уже сидить на палі? - спитав Потоцький.

- На жаль, ще ні! - обізвався пан Друцький, полковник того полку уланів, що в ньому був хорунжим Квицинський. - Хлоп зразу ж утік! Проте мої улани як найпильніше його шукають, і я маю певну надію, що небагато мине, як ми його четвертуємо або посадим перед замковою брамою на палю на острах усьому Корсуневі.

Потоцький засміявся:

- А цікаво б бачити ту молодицю, - чи варто ж було через неї загинути?

- Нема про що говорити, пане Стефане! - знову озвався Друцький. - Чи розумно ж помірати за хлопку, коли ми можемо мати їх цілі десятки - досить звеліти гайдукам привести.

Довго ще бенкетували пани, поки, де-хто заснув, схилившись до столу, а де-хто, шукаючи постелі, зсунувся під стіл і там розпластався, як рак; ті ж, що були дужчі, порозходилися по своїх покоях, що були тут таки, у замку. Молодий Потоцький був міцніший за багатьох і пересидів мало не всіх, але нарешті підвівся й він, щоб іти до своєї світлиці. Коли він минав двері, до нього наблизився молодий білявий панок Блясь.

Блясь був з дрібної шляхти й пив та їв з ласки заможних панів. Він завжди придивлявся й прислухався до бажань вельможних магнатів і прислуговувався їм, щоб

читати