Завантажити

під вербами, чорні шапки парубків, не червоніли стьожки та плахти дівчат, не бренів веселий сміх, не лунали по-над річкою лагідні пісні... Замісць того, мов тіні, ходили тут засмучені жінки та потай, ховаючись від гусарів та жовнірів по-за кущами, прибігали до річки дівчата з відрами. Замісць пісень тепер тут вчувався плач та жалі. З усякої хати жінки й дівчата приносили сюди свої кривди, образу й ганьбу, що їх зазнали від поляків: по хатах поляки гуляють та пиячуть, б'ють та нівечать хазяйське збіжжя й посуд, грабують добро, ріжуть худобу. Та нехай би вже це, а то почалося таке, що не можна ні дівчині, ні молодиці з хати вийти хватають жовніри та й тягнуть гвалтом до замку, де польська шляхта бенкети справляє...

Сьогодня Пріся почула ще таке, що її аж пропасниця почала бити: у Кривинюка згвалтовано жінку, а коли чоловік почав її обороняти, то гусари забили його на смерть.

Наслухавшись про такі новини та наплакавшись разм з жінками, Пріся помітила, що вже добре смеркло й, ухопивши свої відра на коромисла, поспішаючись пішла до своєї левади.

Хутко проминула вона верби, що, мов вартові, стояли над кручею, перебігла всю леваду й наблизилася вже до кущів бузини, що росла по-над межею садка, коли з-за кущів виникла постать Квицинського й перепинила їй шлях.

- Я давно чекаю на тебе, красуню! - сказав шляхтич. - Так ти мені в око впала, що просто спокою не маю. Причарувала ти мене своїми очима!

Скориставшись з того, що Пріся держала руками коромисло, він обняв її й хотів поцілувати, але молодиця відхилилася, росплескавши воду.

- Не жартуйте, пане, бо ви знаєте у мене чоловік є...

Шляхтич спалахнув.

- Як не будеш до мене ласкавою та не будеш мене любити, то заб'ю на смерть твого нахабного хлопа-чоловіка! Ліпше иди до мене волею... - додав він, ухопивши Прісю за руку. - Бо все одно, як заб'ю твого чоловіка, то не минеш моіх рук...

- Ох, мені лихо! - злякано скрикнула молодиця й хотіла тікати, але шляхтич уже міцно обхопив її рукою.

Коромисло з відрами впало Прісі з плеч, а вода розлилася по землі.

- Пане, пустіть! Бійтесь Бога! - казала вона, змагаючись.

- Чого ти пручаєшся, нерозумна? Невж тобі твій брудний хлоп любіший за родовитого шляхтича?

Він розпалювався й усе міцніше тулив Прісю до себе.

- Пустіть, бо кричатиму!

- Не пустю! Ти мені сподобалася й мусиш бути моєю! - говорив шляхтич, намагаючись затягти Прісю за кущі.

Пріся, змагалася й почала гукати Микиту, але того не було, й через хвилину боротьби вона почула, що шляхтич дужчий за неї й що за кілька хвилин вона знесилиться.

Нарешті на репетування Прісі від хати почулося тупотіння. То біг не Микита, бо він саме ходив у степ по коні - від хати бігло четверо уланів.

Наляканий тупотінням шляхтич випустив Прісю з рук, розглядівши ж, що то були улани, знову хотів вхопити її, але було вже пізно: покинувши відра там, де вони впали. Пріся, як сполохана куріпка, кинулася за кущі й побігла через сад до хати.

- Чого вас нечистий приніс сюди? - накинувся хорунжий на здивованих уланів. Не смієте мені сюди вибігати, хоч би що тут почули! Геть к бісу!

Обурений, мов звір, що стеряв здобич, шляхтич пішов вулицею. По жилах його напружено буяла кров. а серце гулко колотилося. Гнучке тіло молодиці, що тільки оце тріпотіло в його обіймах, збудило в нього звірячу похоть до неї, і він завзявся, щоб хоч як, а досягти своєї мети.

IV

Вирвавшись з обіймів шляхтича, Пріся, не добігши ще до хати, почала думати, чи сказати Микиті про те, що сталося, чи не говорити. Сказати страшно: Микита такийзапальний він уб'є пана, й тоді загине сам на шибениці, а проте й не сказати було неможливо, бо мати, зустрівши їі біля хати, побачила, що вона така збентежена, й зараз почала питати, де відра. Пріся не мала сили таїтись і з плачем почала розказувати матері все, жахливо озираючись і тремтячи всім тілом, бо їй здавалося, що шляхтич женетъся за нею.

Тут саме приїхав із степу Микита й Ганна розказала йому, що було. Микита заскреготів зубами и стиснув рукою шаблю.

- Уб'ю, як собаку!

- Борони тебе, Боже, любий! - ридаючи сказала Пріся. - Ти ж занапастиш себе й нас усіх!

Микита суворо відхилив Прісю, від себе й, поставивши коней, пішов у хату. Він хоч і знав, що Пріся невинна в тому, що божевільний панок чіпяеться до неї, а проте в серці козака виникло якесь вороже до неї почуття.

- Бач, як причаровує своїми очима... чарівниця!

Смутний і обурений, він довго мовчки ходив по світлиці.

- Голубчику, Микито, - говорила Пріся, трохи заспокоївшись, - ти неначе на мене гніваешся... Чи винна ж я?

- Не дивилась би на нього - не було б того!

- Я б тепер радніша, щоб мої брови повилиняли, а очі позападали - щоб на мене бридко б було й глянути, бо тоді б і пан, до мене не чіплявся!

Пріся почала так гірко плакати, що Микиту взяв жаль, і він почав її заспокоювати, сказавши, що тепер сам провожатиме її на річку.

Другого дня над вечір, коли Пріся лагодилася

читати