Завантажити

Нерозривне

О. Б.

1
давай продезінфікуємо наші мрії люба
в них слабенька імунна система

неприродні дощі залишають автографи
в нашій пам’яті
печаль твоя несправедлива
напівпромоклі вуглинки очей
ледь жевріють
поволі втрачають тепло
не треба плакати люба
бо сльози – зайва вологість
при пониженому тискові

2
цілуй мене люба
бо незабаром жовч опанує твої думки

ти грієшся домашнім огнем
ти ховаєшся за старанно випраними скатертинами
з хлібом і сіллю

відпрасований спокій
зберігає думки про благополуччя

цілуй мене люба
поки в мене заплющені очі

3
я зрадив тебе люба
дощі змили з мене залишки твоєї присутності

і я відчув себе декоративною рослиною
у скляній колбі
не треба думати що я заховався
ні
я оберігаю тебе люба
від свого естетичного бруду
моя зрада
твій порятунок

1995

Любов постколоніальна

коли я з тобою на самоті
відчуваю як прокидається в мені
давня інвалідність
не тому що ми в комбінезонах етики
чи в трусиках пристойності
біда
з моєї голови витікає свідомість
хоча довкола весняно й урочисто
свіжі пиріжки по сорок копійок
свіжі щічки усміхнені очі
і долоні блукають на рельєфі тіла
і губи цілі й теплі
і голова наче трилітрова банка
викликає повагу своїм виглядом
ще поки сусіди вітаються між собою
ще поки цвяхи на долонях не стали сережками
а виспана жіночка
годує синочка
бутербродиком маленької любові

1996


Ненаписана картина
Катастрофічно самотній панні з третього поверху
метелик у маленькій кімнаті боїться гарячого дихання ледь торкається крильцями губ по тілу бігають неслухняні мурашки за цей вечір дозволили собі дуже багато зазирнули в її таємницю де тремтливий простір самотності зігрій його своїм забуттям яке охопило чорною вуаллю місто тіла мешканці чекають на теплі й ніжні пасати дивляться внутрішній телевізор де губи ніколи не розлучаються де жінки пишуть вірші про тіло без кості або дивляться у дзеркало а в бездонних печерах природа ховає дитячу недосяжність ми маємо лише видимість природи лише чуттєвість і присутність та прийде неждано зима волого-гаряча торкнеться твого тіла нечутними пальцями залишить сліди білі-білі що стікають сюжетами твоїх мрій і несуть у собі сенс вечірнього спалаху

1996


Послання до Пізонів
Про поезію

поезія це таємнича стихія що не потребує законів і обмежень буль промовив франко вона несподівано народжується вона подібна до жінки під час пологів до жінки під час місячних пук сказав євшан до жінки під час евакуації буль буль промовив франко вона сама в собі сама по собі ніби вітерець що гойдає повішених на гілляці діточок наділена свідомістю осмислення чогось пук пук сказав євшан вона безнадійна ніби побиті окуляри безпідставна ніби сніг який падає на ніс жирмунського поезія це хрест поезія це баняк буль промовив франко поезія це пісня пук сказав євшан вона тремтить як желатин гуде ніби турбіна вона ноги вона зуби зламана цяцька крововилив у мозок
поезія буль
поезія пук
поезія буль
поезія пук

1997


Слова і пам’ять

бо ніколи не скажеш того що знаєш
бо кволі слова твої
що проросли крізь тебе й твій час
з потрісканого ґрунту пам’яті
де завше незатишно
а тобі здавалося
що земля мовчить
заніміла під непорушним сонцем
мовчить
спостерігаючи за горішнім галасом
панночок у веснянках і бантиках
за набридливим шумом
людської механіки
де в нічній каві й сльозах
шукають відпочинок
де Отче наш непомітний ремонт психіки
бо ніколи не скажеш того що знаєш
бо очі бачать те що їм призначено
бо руками охопиш те що зможеш
бо словами проженеш те
що хотів утримати
а тобі здавалося
що земля мовчить
ніби таємне прокляття
потойбіч якого сподіваєшся
знайти собі спокій
та слова викрадають його
проростаючи крізь тебе

1998


Птахи

Сповільненість вечірньої пори
минає, ніби ніч під час застуди.
Злітаються в кімнату звідусюди
сумні птахи для злої ворожби.

Ти весь в огні, в очницях тліє жар.
Птахи летять крізь тебе – в місто Пам’ять,
де мешканці стривожені не тямлять,
що ти уже безсилий їх владар.

1997



Діти трепети

Василеві Герасим’юку

Говори, не мовчи, бо забракне думок,
щоб прогнати напружений спокій.
Бог сканує цей світ, щоби пам’яті мох
покривав найрідніші із копій.

А обличчя сумні, нечіткі, ніби дим
їх окутав. Та знов — виринають.
В них немає ні смерку, ні часу, ні зим.
Вони вічно тебе проводжають.

1997



Сон

котились до роззявленого рота
ті голови і день наздоганяв
а я сидів на лаві і куняв
із томиком поезій еліота

і бігала казилася піхота
на полігонах десь будинок впав
а я куняв на лаві і читав
у сні маленький томик еліота

ти зрадила із чужаком вночі
а той признався що писав пісні
я ж бачив сон де бігала піхота

де щось котилось хтось наздоганяв
де в парку чоловік на лаві спав
із томиком поезій еліота

1996


Нічний Львів

На ратуші північ. Двірник позіхнув: «На добраніч».
Зійшлися будинки на площу півкуль голови.
Задихала готика

читати