Завантажити

їсти
бо зрозумів увесь драматизм цієї банальної ситуації
з поганим настроєм повернувся на роботу
і більше не працював

в нашому житті трапляється багато таких
у кого хочеться запустити мобільником
але ж вони не знімалися в “скінах”
яких я люблю ще з юності
не грали в “іграх розуму”
і взагалі навряд чи знають що таке грати
себе поганого хворого чи блаженного

вони існують щоб стати матеріалом для мистецтва
вони безіменні бездарні безликі флюгери
зарозумілі вискочки з вищою освітою
начитані онаністи мамині синочки вилупки
котрі харчуються тричі на день
щомісяця відвідують лікаря
і планують своє подальше життя
починаючи з купівлі нормованих калорійних продуктів
аж до відкладання щомісяця коштів для поїздки у відень
(расел розуміє що любить їх
але інколи – не може не гніватися)
вони вічні у своїй непримітності
і жалюгідні у своїй вічності
яка плодить їх і поглинає своєю тисячолітньою багнюкою

власною смертю вони зникатимуть
одразу після народження
вони народжуватимуться зниклими й ніколи незнаними
ніби весняні дощові краплини
які за мить зникнуть під спекотним сонцем

расел кроу грає їхню драму
виривається з себе в інше виснажене життя
ось він страждає ними за них же самих
ось він радіє ними за них же самих
він не може завжди бути собою
бо це те ж саме що завжди бути не-собою
у нього здають нерви але він грає

ось він щасливий
його виснажене лице
втомлене постійно вивертати себе на показ
чужим відчуттям
ось він бачить синю безодню нерухомих побратимів
котрі згоріли до нього
у повільному дрейфі за хмарами

2005



Пошепки

1
вже не знаходжу собі місця
не можу звільнитися
коли бліді медузи твоїх рук мене обпікають
коли я кану в темряві і наді мною лише дві гарячі твої зорі
як над укляклим містом місячний пастух

хто ти з водою в голосі
присмерком у моїх скупих спогадах

ти шепотіла що я пропащий якщо покину
ти шепотіла що я майбутній якщо все забуду

2
у нашій невагомості не відчуваю власного тіла
закутаного в коси й пекучі медузи
лину у темінь повз понурі будинки що скупчилися
у мовчазному кам’яному хоралі
під чорною вуаллю сновидінь
лину у темінь повз вікна вечірні квартир
у них замислені курці
вечеряють сім’ї граються діти

так прагну розплющити очі щоб прокинутись
від мурашок що бігають по шкірі
від голосу твоєї води вона поволі вкриває мене
забирає у теплі безжурні глибини
добирається до губ і заповнює рот

більше не можу сказати жодного слова
більше собі не вірю що можу стати на ноги

2005



Жертвоприношення

піски мого хаосу прокидаються від тривалої сплячки
рушають накочуються хвилями валунами
я бачу в них зламані дерева уламки будівель
випадкові кінцівки
і перекошені від болю незнайомі обличчя
я бачу в них синьооку дитину власної юності
яка потопає в безмежній жовтавій масі
вона захлинається і хвиля вриває їй рота
пісок потрапляє в западини очей
і темний світ темніє ще дужче
піщана ріка закручує жертву в останньому вирі
я бачу руку що намагається знайти порятунок

я заплющую очі щоб піски мої вгамувалися
з кожним роком вони забирають найдорожче
з кожним роком усе більше я сиротію

2006


Невелика любовна драма
 
я призначив тобі зустріч
у парку із запахом весняного бузку
коли довбойоби цитували бодріяра
 
ми блукали вузькими майже порожніми від людей
провулками їли морозиво
на площах годували голубів
а довбойоби цитували бодріяра
 
ми купалися голими в нічному дніпрі
дивилися на вогняні гірлянди міського мурашника
ти несподівано завагітніла
у розпачі зробила аборт переїхала до подруги
а довбойоби продовжували цитувати бодріяра
 
я п’ю вже третій тиждень
відтоді як ти мене покинула і повернулася
в рідне й далеке містечко
я геть запустив себе і перетворився на тварину
з диким і чорним поглядом
щоб відволіктися від свого горя
намагаюся читати дельоза
а довбойоби і далі цитують бодріяра

2008



Політ Євгена Плужника
 
сивих птахів у твоїх відкритих очах не стане
і тобі не повірять
дотліватиме слово сухотне останнє
з потрісканими судинами
й почервонілими від сонця більмами
але вони скажуть це надто поетично такого нині не буває
з цього приводу процитують відомих філософів
 
не скажеш жодного слова
бо голос твій співатиме на весь німий всесвіт
наче перше вино єдиної юності
наповнить кров душу клітини
підніме тебе мов повітряну кулю
як смерть забере із собою
 
будеш леліти й дивитися вниз
дружньо гукатимеш
але вони тобі не повірять
тягнутимеш правицю для потиску
але колосся незримих рук проходитиме крізь тебе
 
2007



Сполохана голубка

скоро ти станеш беззахисною
чекатимеш сонця ранкового
аби заснути зацілованою
виснаженою

скоро прийде сон
як чорна важка вода
сон який нікуди не зникає

твоє бажання повернутися додому
нагадуватимуть кадри

читати