Завантажити

ніяк не міг врятувати цю дівчину.
– Залиш мене. Я хочу побути наодинці. Тобі не можна приходити сюди.
– Чому?
– Я вже виросла. Я не можу бачити тебе. Але я бачу!


ІІ
Вона завжди бачила те, чого не бачили інші. Одного разу, в дитинстві, яке вже відступило, але час від часу нагадувало про себе страхами і фантиками від жувальних гумок, її відправили влітку в село до бабусі. Бабця жила коло яру. І тільки-но сутеніло, Реґіна відчувала, що окрім них двох в хаті ще хтось був. Цей ХТОСЬ то плакав дитиною, то сміявся, то нявчав… Бабця сказала, що то сич сидить на горищі, але кожного разу, зачувши ті звуки, набожно хрестилися і кропила кутки святою водою. І тоді Реґіна, викроївши хвильку, коли бабусі не було вдома, полізла на горище. Там не було ніякого сича. Там взагалі нічого не було окрім її дитячих речей, радянських журналів, радіоли, дірявої шинелі, фотоальбомів. Але одна річ таки привернула її увагу – вона побачила розчинену скриньку. Підійшла до неї – і оніміла. В скриньці, згорнувшись у клубочок, лежав якийсь дідок. Він лукав підморгнув їй і зник.
З тих пір по ночам було тихо.
А Той, хто має сили прийшов набагато раніше. Вона була зовсім немовлям – лежала в колисочці – а він сидів поруч, співав колискові і дивився, щоб вона не захлинулася. Одного дня Реґіна зазирнула йому прямо у вічі і він постарішав на декілька сотень років від одного того погляду.
З того часу вони завжди були разом. Він бавився з нею в ляльки, вчив її розмовляти, пояснював звідки взялося те, що їх оточувало. Реґіна стала для нього втіхою і разом з тим горем, кожний день додавав нові зморшки до його обличчя.
А потім дівчинка почала дорослішати. Кожний перебутий рік в земному гетто відкривав її дар. Вона могла лікувати найстрашніші хвороби, пророкувати долю, бачити ауру, зупиняти катаклізми, переставляти предмети – тобто, вся та «сенсація» з жовтої преси насправді була їй підвладна. Та Той, хто має сили запевняв, що вона не повинна цього робити. Тому що навіть волосся кожної людини вже пораховане самим Маестро. І Він сам знає, що для кого потрібніше. Зупинивши смерть конкретній людині, вона, можливо, позбавить цю людину раю і візьме собі на душу тягар. Тому їй доводилося підкорятися земному порядку. Але ж це так важко – володіти силою і не застосовувати її. І Реґіна страждала.
Однієї весни, коли бруньки на деревах почали розпускатися, а мама з бабусею готувалися до Великодню, її дядько захворів. У нього було запалення легень. Хвороба, що сама по собі не страшна, але небезпечна. Реґіна вже бачила, як за ним справляють літургію, і хотіла було допомогти йому, але Той, хто має силу став перешкодою. Він прийшов до неї вночі, коли всі спали, взяв за руку і повів у темний коридор, що починався з відчиненого вікна. Вони стали на підвіконня, зробили крок (а сім’я дівчини жила на дев’ятому поверсі) і опинилися в сирій пітьмі.
– Куди ти ведеш мене?
– Я покажу тобі дядька.
– Навіщо? Він дуже хворий, я боюсь за нього.
– А не треба боятися. Завтра вранці він вже буде в раю.
– Ні, я йому допоможу, у нього діти, дружина, робота… Він потрібен нам. Він потрібен людям. Його картини тільки-но почали продавати.
– Навіщо ти думаєш про земну славу? Вона марна.
– Що з ним буде, якщо я його вилікую?
– Зараз подивишся.
… Точений шприц. Краплі крові. Її ще називають контролем. Значить, голка знайшла дорогу до вени. Білі смуги на шкірі. Гематоми, шрами. Не рука, а фантом руки. Її астральний двійник. Або трійник. Хто розбереться? Висохле, випалене обличчя. Мішки під очима. Зморшки. Зогнилі зуби. Сухість. Постійно хочеться пити, а їжа… Вона вже не потрібна шлунку. Він з’їдає сам себе. По міліметру. Кожного дня. Шукаючи чергову порцію каламутного варива, або грошей на нього. Все, що колись було створено його руками – в забутті. Картини продаються окремо від його імені. Преса пише, що він помер. Жінка і діти роблять бізнес, а він вважається зогнилим трупом. Навіть могила вже є на Байковому цвинтарі. З обеліском, свіжими квітами – все як треба. Але чи йому з того краще? Все занадто неймовірно, аби видаватися правдою. Він і сам не знає, хто він. Коли ломки не такі тяжкі, він бере до рук олівця і намагається щось написати, але руки вже не слухаються його. Приходи вже не приносять насолоди. Ейфорії немає, залежності також. Здається, що він вище всього цього. Здається, що це і не існування, а так… буття. Він є і це нічого не змінює. Так само як є пацюки, або трава, або каміння, розсипане при дорозі. Навіть коли він припинить бути – ніхто не шукатиме його родичів. Для таких існують казені похорони, спільна могила, номерний знак. Наче й не людина була, а машина. Казена. Непоправно зламана і здана на металобрухт.
– Як це сталося?
– Художник – нерв.
– І що з того?
– Він дуже чутливий до світу і спокус.
– Але не тільки художники чутливі…
– Люди слабкі. Він був занадто слабким і зухвалим. Слава зламала його. Тож краще довір Маестро робити свою справу. Зараз Він викресле його ім’я, але це на благо.
– Невже не можна

читати