Завантажити

змінити фінал? Чому все так категорично, неначе у підлітків? Або чорне, або біле. Є ж маса інших відтінків, інших можливостей!
– Твій дядько мріяв про славу. Він притягував її кожного дня. Маестро дав йому шанс. Він його використав. Ось чому в твого дядька так.
– Але ж його ніхто не знатиме!
– Чому? Знатимуть. Він зробив багато добрих справ, ніколи нікого не образив, писав собі картини в майстерні, іноді продавав. Про його смерть напише місцева газета. Все буде добре.
– Тобі видніше…
Так Реґіна подорослішала. На ранок вона прокинулася і побачила червоні плями на простирадлі – її тіло почало формуватися. І на ранок повідомили, що дядько помер. Це так тяжко – втрачати когось в тринадцять років. А найтяжче, що ця смерть була не останньою.
… В школі Реґіну не любили. Вона вчилася на відмінно і разом з тим не мала потреби сидіти годинами над підручниками. Вчителі пишалися нею, однокласники – ненавиділи. Однокласниці ж взагалі бажали її четвертувати – вона була набагато гарнішою за них. Наче і не дівчина, а так – надістота. Правильні риси обличчя. Настільки правильні, що на фотографіях вона виходила негарно. Мигдалевидні очі. Ідеальний ніс. Гарно окреслені губи. Її обличчя захоплювало і тримало на відстані водночас. А погляд… Важкий, гіпнотизуючий, відлякував. Та не зважаючи на це, хлопчики ніколи не писали їй записки. І друзів у неї не було, тому що хто буде товаришувати з надістотою? Кому сподобається відчувати над собою зверхність?
Отже, все почалося з самотності. Вона бачила долі. Іноді вона відчувала запах смерті коло людини, що йшла поруч. І та людина помирала. Тому їй важко було їздити в метро. Адже з тих тисяч людей, що проходили крізь турнікети дуже часто хтось мав померти. Вона бачила внутрішні органи людей. І їй ставало моторошно. Особливе почуття відрази виникало від побаченого перетравленого сніданку. Цигани боялися дивитися їй у вічі, хворі на епілепсію починали битися в нападі і вона нишком зупиняла ці приступи. Їй хотілося допомогти, але Той, хто має силу забороняв їй.
Ця самотність робила її нещасною. І тоді вона закохалася.

ІІІ
– Реґіно!!! Реґіно!!! Виходь!
Йому чотирнадцять. Він гарненький темноволосий хлопчик. У нього все попереду: горизонти, валізи, транскрипції в словниках, безкінечні візи. Але зараз він переконаний, що одружиться з Лерою із сусіднього під’їзду, а Реґіна – так, його подружка.
Вона біжить по сходам. Їй п'ятнадцять. Вона все знає. Важкий ляпас замість привітання.
– За що?
– Ти всім розповів, мерзотник!
– Про що?
– Про наш поцілунок. Я довіряла тобі. Я… Ти… Йди звідси.
– Лера тобі сказала?
– Лера, Лера… Не будеш ти з Лерою. І з Наталею не будеш. Ти закінчиш в школу і поїдеш до батька, в Йоркшир. Він знайде тебе через програму «Чекай мене». Ти вивчиш англійську, закінчиш там коледж. А далі… Я бачу тебе в постійних подорожах. Здається, ти станеш таки журналістом.
І вже через багато років, працюючи в «Таймс», завдяки таланту і батьковим зв’язкам, він згадає своє голодне дитинство, обшарпаний двір, джинси із секондхенду, постійні сварки матері з вітчимом, перший поцілунок і Реґіну. Він посміхнеться до її фотографії, яку знайде на якійсь із багаточисленних соціальних мереж, і напише повідомлення. Він розповість про всі свої маршрути, про те, як вперше зустрівся з батьком, про труднощі перекладу, про… у нього не вистачить слів, аби все розповісти, у неї – терпіння, аби все прочитати. Вона ж бо знатиме більше! А може й не знатиме – все залежить від неї. Але зараз
– Відьма! – вигукне він і піде.
А вона закусить губи і повернеться до своєї кімнати.

IV
Знову випадає дощ, а маленька підрізає волосся.
Вже минув рік з того дня, як старий Ігоревич повісився. Реґіна змінюється. Вона дорослішає і грубішає. Зовсім скоро їй буде двадцять три, а значить якась межа вже досягнута. Або навіть перетнута. Той, хто має силу більше не приходить. Йому й не потрібно приходити, тому що вона вже не впадає у відчай. Разом з волоссям зникла її пихата краса. Вона стала більше схожою на інших. І… її надможливості, вони потроху зникають. Вона ховає їх десь глибоко в собі, тому що це важко – йти і читати думки інших. Це важко – вважати себе новим месією і лишатися жінкою. І ще… Вона закохалася. Вдруге чи втретє чи в надцятий раз – відомо тільки їй і Маестро – але це почуття найсильніше. Воно летальне.
... Його ім’я – тавро в її свідомості. Вона зробила татуювання – Л. – на лівому передпліччі. Він же зверхньо посміхнувся. Він вище цих дурощів. Вона для нього – маленьке дурко, яке постійно набридає своїми листами і освідченнями. У нього є багато коханок. Здається, шість. І жагуче бажання бути вільним. Любити, але не відповідати.
Він художник. Йому підкоряються пензлі. Він пізнав магію космосу і швидко став знаменитим. Його ім’я друкують в газетах, його полотна продаються на аукціонах, він – зірка. Ще одна зірка, яка горить в польоті. Вони познайомилися несподівано – через Інтернет, а потім виявилося, що він знав її дядька. Так зав’язалося їхнє

читати