Життя смакує

… Буває в душі така каша, при чому пшоняна. Кажуть – дуже корисна. Хтось всипав тої крупи спогадів, сумнівів, вагань, знань, вмінь і навичок, а що далі робити – мішати в собі поки закипить безнадія і стане густою вірою в те, що життя таки смакує …

 

 

 

 

 

Наблизитися до світла

Скільки ще залишилося місяців чи тижнів життя зі страхом невиліковної хвороби байдужості, котра не дає шансу навіть щонайменшого, якого просиш в молитві, звертаючи погляд у небо, а потім розумієш – це кара за зраду, за зневіру, за не любов… пробачення просиш за все… що не сказав, не зробив, навіть не спробував намагатися наблизитися до світла, що лилося тобі у руки мов дар безкоштовно…

 

 

 

До дна

«Велика любов ніколи не вичерпується до самого дна». Можна довго не погоджуватись з цим твердженням – глибоким і незбагненним. Адже довга розлука – то справжня посуха для серця, знесиленого спрагою мовчазної тиші. З тої глибокої криниці душі вичерпуватимеш сльози то горнятком, то ковшиком, то відерцем, і ніби спустошуючи її. Та коли на дні серця залишиться кілька крапель спогадів, знову випаде теплий осінній дощ і вже марно боротися з законами природи. Бо велика любов ніколи не вичерпується до самого дна. І за те варто любити дощ, що він наповнює надією криницю душі.

 

Навігатор

Навігатор, вмонтований у серце, вказує куди йти, як орієнтуватися у власному просторі. Насправді він звужує або розширює цей простір, вказує напрям до свого «я». Це такий собі пошуковий пристрій, який дозволяє знаходити в собі те, чого сам би так просто не виявив. Тепер я чітко знаю, де розташований кожен внутрішній орган, як він болить і як болить душа. Вона як дужка між деками скрипки, як любов між двох мегаполісів, з’єднана фірмовими потягами. Час від часу хтось пересуває її, аби покращити звучання серця і настроїти його мелодію на потрібний лад в потрібній тональності сподівання. Час від часу вмикаю свій навігатор, аби знайти себе. Час від часу хтось вмикає мій навігатор, аби знайти дорогу до себе.

***

 

Світ наче безкрайній і безмежний, і немає в ньому ні краю, ні кінця. А буває, здається, що зашпортався і летиш немов зі скелі в провалля. І в ту мить короткого падіння страх огортає тіло і, як блискавиця, вдаряє в мозок, бо дивишся вниз і міряєш високу цінність життя не гривнями, а міліметрами і секундами, що в великому світі загубили свою вартість. А потому тяжко дряпаєшся нагору і платиш подвійну ціну. Тоді кожна мить – найдорожча, а кожен крок – найцінніший. Так бережемо ми світ після падіння свого “ я ”.

Не випадково

Вгадую розташування клавіш кирилиці

примушую пальці звикати до відстаней між ними

в напівтемному купе фірмового вагону

знову є вільне місце для найважливіших спогадів

і найтепліших слів , які вкотре не сказані,

проте збережені на карті пам’яті цифрового плеєра,

вмонтованого у крихітне серце, яка вміщує 16

мега байт віри у те, щ о наступна нагода зустрітись

станеться не випадково...

Темно-зелене…

 

Темно-зелене море запливає за горизонт.

Бажання запливають за буйки.

Надія як рятівний жилет надає впевненості.

Пінопластова душа не тоне.

Холодні хвилі викидають на берег страх.

Прісні сльози дощу розбавляють солену воду.

Жаль жалить ніби медуза, якій набридли людські одкровення.

Щастя сховане в мушлі, воно не випливе як рятівне коло до наших розпачів. Пора самим ставати дайверами.

Вибір

Кожній людині життя надає вибір себе і свого шляху. Нас розлучають сторони світу, або навпаки, зводять докупи. Площина мислення відкриває безкрайній простір для поривань душі і тіла. Тому не дивно, що дивлячись в вікно на захід, оглядаєшся на протилежний бік – схід сонця, що приносить на іншому континенті новий день твого життя і нову надію повернутись у світ свого окресленого дому. Ми прагнемо назад, коли ця дорога вже зруйнована, перекопана місцевими водоканалами, теплокомуненергами, розрита безнадією. Так хочеться притулитися щокою до скла і знати, що в цьому житті це найзимніша і наймовчазніша річ.

 

 

 

… Не люблю цукерки і ніколи їх не купую. Я отримую естетичну насолоду розглядаючи їх блискучі обгортки, роздивляюсь їх форму. Інколи я вибираю найкращі з них на подарунок. Отже я маю вибір, а вибір теж буває солодкий.

 

 

 

 

 

Вибирай сам

Це тиша чи німота,

Смуток чи спокій,

Кара чи покута,

Ілюзія чи дійсність,

Щедрість чи підступність,

Щирість чи лукавство,

Сльози чи дощ,

Фініш чи старт –

Вибирай сам, з якого боку дивитись на світ.

 

Ліхтар доброти

Ти не можеш дістати рукою до неба і подарувати мені яскраву зірку. Ти не можеш набрати номер телефону і покаятись “ Боже, пробач мені! ”. Ти не можеш ходити, не залишаючи слідів на втомленій землі. Ти не можеш заперечити суворому грому – голосу долі. Але ти можеш між звірами бути людиною і в маячні темних облич засвітити ліхтар доброти. Тоді буде душі затишно і світло.

 

 

Багато говорити не треба

Багато говорити не треба. Все зайве скажуть про нас дерева, коли їм набридне мовчати в тихій задумі, щось прошепоче листя, розхристане на вітрі, щось вигукне грім, не стримавши сувору злість і ти почуєш крик буревію. Він сам скаже за нас правду, яку намагались приховати зажурені очі. А блискавично розгніване небо проголосить істину природних законів. Лиш дощ мовчатиме, виливаючи смуток на мокрий асфальт, бо сльози його – вода, мову якої ще ніхто не збагнув

 

 

На згадку

Є безліч речей, котрі втрачають свою необхідність і ніколи більше не будуть виконувати свого початкового призначення. Напевне саме для них придумали смітники. Люди завжди боряться з собою, переконуючи логікою мислення позбуватись зайвого. А як же пам ’ ять? А що пам ’ ять, - вона вмирає, залишаючи по собі колажі спогадів.

 

 

 

Лелеки

Коли відлітають лелеки очі вдивляються в небо, щоб побачити, як відлітає час. Як несеться він на крилах вітру за небокрай. А серце з надією на репризу чекає наступної весни. Бо тим, хто без крил, - так суджено. Для нас – земля, цей клаптик всесвіту, тіло, втомлене чеканням майбутнього, і душа, яка на крилах надії летить у вирій.

 

 

 

 

Зійде сонце

Знову починається день і святкує своє народження. Світло ясне – то найкращий подарунок для нього. Вже на порозі стоїть ранок і світає майбутній час. Тоді здається, що то мить щастя, віри, наснаги заглядає в вікно і голубить сонячним променем. Розтягуй її на безконечні одноманітні будні і сірі дні, малюючи в очах рожеві жалюзі. І зійде сонце твоєї надії.

 

 

 

 

***

 

Додавай до кави молока, аби життя було не таким чорним, купуй торшери, вмикай світло аби не загубитись в темряві, пий свій бренді, аби попереду бачити не одну а дві дороги і мати вибір, пий також відфільтровану кип’ячену воду, аби твоє тіло зсередини ставало чистішим, навіть якщо на серці нашарувалась купа брудного осаду. Купуй засіб для миття посуду, аби відмити з рук паролі і телефони чужого життя.

 

 

 

***

 

Наша осінь так обережно
підбирає акорди бабиного літа…
заслухавшись мажорним звучанням,
так довго тішиться теплом домінантових тризвуків,
так щиро відлунює позолотою вересневого усміху,
Вона мріє не минати пришвидшено
в мінорну реальність перших морозних ранків і так легко падає в обійми жовтогарячого листя і відверто оголених каштанів.

 

 

 

Дорога до щастя

Втомились очі плакати від цибулі.

Втомились руки нести свій хрест.

Втомились ноги від перевищеної швидкості існування.

Та коли ці сльози – з радості, коли цей тягар – з вірою,

Коли ця швидкість – до мети, то і втома, і мука,

І біль – це дорога до щастя!

 

 

Сонечко моє

Від холоду в зимові заметілі,

Від смутку в дощові похмурі дні,

Від неспроможності побачити тебе крізь густі тумани

І від опіків своєї надмірної радості –

Бережи мене, сонечко моє!

Нитка життя

Вона ховається в темній шухляді, зберігаючи таємницю свого кінця, як зрештою і початку. Її єдина втіха – недоторканість. Намотана на безпорадність, вгадує довжину нового призначення, як людина, що вгадує відстані ще не пройденого шляху. Інколи вона забуває про біль, що сидить в середині її єства, інколи цей біль просто губиться серед безлічі набагато більших трагедій і тоді вона тішиться короткочасним спокоєм і заліковує все наболіле . Насправді це така несвобода, залежність від певного номеру, чи кольору, тішити себе може хіба лиш тим, що серед усього різноманіття ужитковості вона час від часу все таки доводить свою потрібність. Колись вона необачно обірветься, хтось плакатиме, вколовши голкою розчарувань вказівний палець, а потім купить собі нову нитку життя.

Plusquamperfekt

Знаєш , так добре коли вечір сповзає по штивних шторах, тиша вислизає с усіх шпарин старого паркету і огортає тебе ковдрою теплого спокою. Повітря пахне ванільним печивом, дихає солодко спокушаючи передчуттям завтрашнього ранку.

Так гарно співають Мареничі по радіо, вицвілі фото дрімають в старих альбомах, на книжкових полицях мовчать антикварні видання. А про все інше можна забувати і віддаляти від себе кудись в Plusquamperfekt…

 

 

 

Біф рол

Мрії і бажання смакують тоді, коли здійснюються. Для цього їх варто залити маринадом фантазії, витримати протягом визначеного рецептурою часу, заправити соусом надії, додати для гостроти екстріму, терпкості чекання, свіжості стремління, сміливо подрібнити в м’ясорубці відваги, загорнути докладаючи потрібних зусиль в корж терпіння і чекати, коли тобі доля принесе черговий замовлений біф рол щастя, яке смакує, коли мрії і бажання здійснюються.

 

 

 

Ванільний цукор

Стильні черевики, потерті джинси, оригінальні браслети. Речі, що стануть символами не матеріального, того, що не можна викинути у смітник, бо пам´ять не викидають. Згодом вона буде безцінною, проста ін’єкція від втрати відчуття, що саме колись тут були наші сліди. Після довготривалих зим серце почне виходити з коми, битися рівніше, без аритмії. ЇЇ виліковуватимуьб видихи нових віршів. Чергова кардіограма засвідчить – життя триватиме далі з пролапсом надії на те, що одного разу з’являться крила. Замість піску в годинник долі Бог всипле вологий ванільний цукор. І час не минатиме без Його згоди.

 

 

Лінії

Їх безліч в нашому житті. Їх безліч в нас самих. Прямі , довгі, короткі, паралельні, розірвані... Добре, коли рухаєшся вздовж лінії, якій ніби нема кінця, чи то злітна смуга, чи довга траса до кордону. Це довга дорога в світ, захований за горизонт. Буває, довго роздивляюсь руки, ніби розшифровую ті перетини, на яких доля окреслила свою незмінну траєкторію. Найстрашніші лінії намальовані червоним, вони попереджають завбачливо про небезпеку, як ото на сцені. Одного разу чоловік з вертепу в костюмі кози не побачив тої червоної лінії... А в ямі грав оркестр. Коза довго була в лікарні.

 

 

Межі

Подивися , навколо нас суцільні межі. Кожен бачить їх по різному : кордони, стіни, прірви. Це поділ на «тут» і «там», на «до» і «після». Головне навчитись бачити їх, бо коли бачиш, долаєш все на своєму шляху. Перетинай кордони, йди крізь стіни, долай прірви і часові пояси... і твій світ зітре усі примарні межі!

Гаудеамус

Інколи я з жахом ловлю себе на думці ,що коли забуваю зробити вдих, моє серце може зупинитися. Дихати через раз, жити через день – важкий розклад приреченого існування. Аритмія віри впливає навіть на метроритм ГП концерту Рахманінова, а він пульсує сильними долями і ставить акценти в мені – слабкій і підкореній. Все починалось з ноти до на соль струні, з цвіту каштанів у червні, з намагання зрозуміти просту істину в Present Indefinite. Скоро липень, останній концерт, саркастичне звучання Гаудеамусу і дівізі любові і ненависті.

 

 

Мовчати і говорити

Мовчати і говорити мовчки про все і про ніщо… Дивитися, придивлятися як швидко розчиняється цукор ілюзій в прозорій склянці з гарячим чаєм, слухати, прислухатися, не чути зайвого і чути головне. Сідати в потяг життя, їхати в ньому якомога далі, чекати, що ти сядеш в той самий вагон, не чекати, що сон скінчиться, лежати в купе на нижній полиці, не спати, думати про все і про ніщо, про важливе і несуттєве, про нас, про час… Рахувати вдихи, записувати дати, згадувати слова… Пам’ятати, що скоро осінь, не розуміти чому так скоро. Виходити разом на кінцевій станції, фотографувати миті щастя, видаляти з карти пам’яті самотність, створювати спільний футурум, мовчки сказати очима те, про що не скаже чергова осінь, полювати на неї - цю руду лисицю з заповідника щастя.

***

Рівновіддалені світи зими і літа в очікуванні воскресіння сил природи налаштовують камертони на різне «ля», що коливає гілки , мов струни, заплющує повіки на ферматі заходу сонця. Прохолодне мовчання вираховує відстані між октавами наших надій, звідусіль лине холодна музика, дедалі тихіша і м’якша, як сніг, а далі – лише обертони двох рівновіддалених світів… Погода просить вибачення в закоханих і застуджене горло весни поволі відновлює мову.

 

читати