Плекати всередині себе доброго Медунчика

У цій «майже невигаданій історії» майстерно переплітаються як реальні події, так і казкові. Нереальне і містичне стає настільки правдоподібним, що «занурення» у процес читання відбувається і непомітно, і, водночас, «добровільно». Казковою поводиркою вже з перших рядків стає сама авторка, Лариса Миргородська.  Працюючи якось за ноутбуком, вона стала рятівницею… джмелика. Той необережно повівся і впав у отвір поливалки, у якій на підвіконні відстоювалася вода для улюбленої фіалки… З цього все й почалося. Подібні енергетичні відчуття пройняли мене колись у далекому дитинстві, коли відкривала загадковий світ книжки дитячого письменника Богдана Чалого «Пригоди Барвінка і Ромашки».

З вдячністю за подароване життя Медунчик прилітає до своєї рятівниці і «розповідає» про свої неймовірні містечкові пригоди та вірних друзів. Тож талановитій тернопільській поетесі і журналістці,  лавреатці міжнародних і всеукраїнських конкурсів журналістської майстерності Ларисі

Миргородській нічого більше не залишалося, як їх записати. Так народились «Повчальні пригоди  Медунчика зі Старого парку». Легка, повчальна, пізнавальна книжка не тільки для дітей, а й для дорослих, які люблять їм читати. До неї увійшли розповіді «Знайомство біля помаранчевої поливальниці», «Несподівана пригода у весняному місті», «Про білих мешканців та добрі справи», «Як був розкритий секрет газбульки».

Головний персонаж – добродушко  джміль Медунчик ,   який має багато друзів. Найближчі серед них – горобчик Грей і сойка Кароліна.

Зачаїтись у «червоному келишку» тюльпана

Події відбуваються у Тернополі та передмісті. І як тут не згадати відомий вислів Ліни Костенко: «Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там». Саме таким прихистком стала для мене згадана книжечка, коли, забувши про все на світі, поринула у таємничий і загадковий світ, де можна відпочити душею і серцем, а ще – разом з головними героями, вивчати довколишній світ із його добрими (і не дуже) проявами. Пригадайте, а хіба вам колись у дитинстві не хотілось стати непомітним для світу і зачаїтись у «червоному келишку» тюльпана? До слова. Як добре, що з усіх птахів письменниця вибрала саме образ сойки, адже у світі природи це дуже зарозуміла «істота», недарма орнітологи поміж собою називають її «поліцейською лісу». Взагалі, коли я читала казку, то мимоволі проводила аналогії із світом дорослих. Забігаючи наперед, скажу, що дуже зраділа, коли дізналась: сойка Кароліна  із задерикуватої і хвалькуватої зміниться на добру і співчутливу, стане всім допомагати. Більше того, почне настирливо шукати звіряток і пропонувати свою допомогу. Дуже влучними (ненав’язливими) і надзвичайно доречними та своєчасними є авторські настанови, ось деякі з них: «Прошу вас, дорогі діти, не беріть прикладу з цієї зарозумілої сойки. Допоможете комусь – не хваліться! Ну, і в дзеркало теж не надто задивляйтеся, як це любить Кароліна»;  «На ньому діти  почепили     годівничку з усілякими пташиними смаколиками. Там сухі крихти білого хліба, товчене гарбузове і соняшникове насіння. Може, це ви    зробили, дорогі друзі? Напевне знаєте, що без вашої допомоги     пернатим в холодну пору, ох, як сутужно». Горобчик Грей, джмелик Медунчик, ховрашок Єврашик, Мурашик, мишка Ханна, кіт Томас, вивірка Оришка. Велике пошанування Ларисі Миргородській, яка називає речі своїми іменами: повертає білці її несправедливо відібрану назву  «вивірка». Саме так називали колись у нас рудохвостих красунь (вивірок), аж поки це слово (як і багато інших) радянські «кирпогнучкошиєнки» (за Шевченком) не втопили у морі безпам’ятства. Принагідно додам, що ще раніше відродила це слово сучасна українська письменниця Тетяна Пишнюк (Фольварочна), назвавши роман «Божа вивірка».

Секрет газбульки розкриває Осинка     

Однак повернімось до нашої казки. У кожного з цих звірят своя історія, ознайомившись з якою ще більше розкриваєш «обійми» для сприйняття довколишнього світу з усіма його гараздами й негараздами. Журлива і сумна історія Мурашика. Хочеться вірити, що той, хто про неї дізнається, «десятому закаже» обережно поводитися з вогнем і не підпалювати суху траву, адже скрізь, де вона горітиме, загине чимало комах і різних звірят.  Збереження природного середовища дуже хвилює Ларису Миргородську. Їй не байдужа доля рослинного і тваринного світу нашої планети. Тому ця тема займає помітне місце у казці. А в одному з розділів казкарка зізнається: «Із кожним рядком книжки люблю їх (головних героїв) більше і більше за чесність, уважність, доброту, вміння без вагань  допомогти навіть незнайомцям. Упевнена: такі чесноти маєте і ви, дорогі діти». Від себе ж додам, якщо дехто з дітей тільки знайомиться з ними (чеснотами), то казка про Медунчика стане вчасною і допоможе їх освоїти.

У запропонованих текстах багато квітів, бо ж де іще «братиме» для себе нектарну їжу джмелик? Тим квітковим багатобарв’ям і веселковістю казка аж промениться, тішить очі (як фізичні так і духовні) чарівливою красою.  Обом (авторці і Медунчику) дуже подобається білий колір – особливо у сніжинок і  хмаринок, а ще вони віддають перевагу світлим думкам!  Гармонійно «вплітаються» і доповнюють кожну оповідку яскраві ілюстрації художниці Євгенії Шевченко. «Як був розкритий секрет газбульки» – за цей розділ авторці подякують сотні тисяч, а то й більше, батьків. Адже в ньому йдеться про мандрівку згаданих друзів на фабрику, де виготовляють газовану солодку водичку. Опинились вони там тільки тому, що було надто спекотно і їм дуже предуже захотілось пити. Джумик, який першим скуштував кольоровий сироп, несподівано беркицьнувся на спинку… Звісно, друзі не покинули його у біді, врятували. Тим часом Осинка, яка біля них випадково опиняється, посвячує їх у велику таємницю. Розповідає про свій осиний рід, який у давні часи любив смакувати квасом, але тривало це доти, доки… «люди замінили цукор хімічним підсолоджувачем, і це виявилося смертельним для ос. Ті, хто вижив, заповіли майбутнім поколінням ніколи його не вживати. Такі ж небезпечні газовані солодкі напої та інша несправжня смакота, що продається в магазинах. Для людей це теж отрута. Та вони значно більші від нас, і шкідливі продукти діють на них повільніше. Люди хворіють, а якщо не перестають їх вживати, помирають. Усі живі істоти повинні знати про небезпеку». Як про це повідомити людей, адже вони «… не розуміють нашої мови»? – переймаються друзі. І тут на допомогу приходить Медунчик: «Відкрию вам таємницю. Моя приятелька записує повчальні історії, які їй розповідаю. Невдовзі про наші пригоди можна буде прочитати в книжці. Ось так і дізнаються»…

Казка пересипана добрими віршенятами, як серпневий небозвід стиглими зорями. Любити ближніх – важлива місія кожного, робити добрі справи – окраса і сенс життя: – це важливий посил казкової історії «Повчальні пригоди Медунчика». Якщо цю істину розуміють її головні герої, то нам,  людям, тим більше, має бути до снаги. Тож коли  ненароком опинитеся у Старому парку Тернополя, або деінде на природі, прислухайтеся серцем, може й вам хтось із тамтешніх птахів або комах захоче переповісти якусь цікаву історію… Адже як важливо кожному з нас плекати всередині себе отого доброго Медунчика, аби стати  взірцем для найменших – наших  дітей, онуків. Хай добро незначне, непомітне для загалу, «маленьке, наче зелений дубовий жолудь», але якщо воно (за Ларисою Миргородською) з теплом великого Сонця, то це вкрай надважливо, бо «зігріває усі Божі створіння на Землі». Хіба ж не в цьому істинне призначення кожної людини на планеті Земля? До слова, згадану книжку вже переклали польською мовою і вона презентувалась у Варшаві.