Щось є в контрастних книжках від температури вічного вогню. Внутрішня форма творів, здавалося б, непоєднуваних між собою. Певна громовитість звучання. Доречна легкість поруч із твердістю мислення. Не кожна книжка здатна виявити свою температуру щодо читача. Але «Рок-н-вірші» Романа Лябиги це зробили. Сама назва, на перший погляд, надмірно помітна й чіпка. Поезія не завжди терпить інкрустацію в себе інших видів і жанрів мистецтва. Але й спрямування поезії сьогодні різне. На власні духовні підземелля накладаються всі кола жорстокості зовнішнього світу. Тим паче з візіями відсутності майбутнього — апокаліптичними візіями. Мусить існувати умовний «судний м’яч», який завжди зависає в повітрі, і ніколи не знаєш, на кого впаде сила його удару. Думаю, що автор збірки «Рок-н-вірші» намагався створити щось на зразок цього: запропонувати і собі, й читачеві вихід із метафізичного поля у поле музики — чіткої, різкої, з ясно окресленими контурами.

Він розпочинає ремінісценціями з описом станів, у які занурюють улюблені рок-гурти. Йдеться, найпевніше, про відчуття цілого авторського покоління щодо цього. Про спосіб розширення світу за допомогою одного звукозапису. Про структурування самого себе у хвилях нот. Щось подібне до опію, але з усвідомленням меж і результату.

І несподівано в другому розділі переходить до вираження свого духовного світу крізь персонажів Альбера Камю. Абсурд, що охоплює всі краї життя, набуває в Романа Лябиги цікавої та справді смислової інтерпретації. Його «театр» і розподілені ролі, втілюючись в окремих віршах, звучать цілісно й завершено, начебто драма не є безглуздою. Це підтверджує також наступний розділ — «Псалми». Як на мене, вони написані щиро й чесно, тому й зігрівають душу, коли вона торкається авторського слова. Простота, але водночас місткість рим, помірний, хоча іноді збитий ритм забезпечують легкість читання. Розділи із суспільно-політичними фейлетонами та спортивними адаптаціями виглядають більш одноманітними, хоча й утримують власну напругу завдяки вмінню автора побачити головне у грубо-буденному, надати йому відповідної мелодики й настроєвості.

«Рок-н-вірші» Романа Лябиги навряд чи залишилися б кристалізованою поезією поза дійсністю. Збірка цілковито зіткана з життєвих образів. Згадуються рядки зі «Степового вовка» Германа Гессе: «Я трохи постояв, принюхуючись до кривавої, пронизливої музики, сердито й водночас хтиво вбираючи в себе атмосферу зали. Половина цієї музики — лірична — була масна, пересолоджена й сентиментальна, а друга половина — буйна, примхлива й сильна, а проте обидві вони наївно і мирно зливалися докупи й утворювали цілість. Це була музика занепаду. Мабуть, така музика була в Римі за часів останніх імператорів». Коли ми перебуваємо в часі занепаду — культурного, морально-духовного, — автор підтверджує це виразною темною нотою. Але разом із тим намагається закласти й утримати у творчості ту силу, що здатна вберегти добру, сповнену тепла людину. І в усі часи — Українську Людину.

Господи, у час буремний і тривожний,

Коли жаги роз’ятрюють серця,

Вкажи нам шлях, подай нам світло, Боже,

"1+1">Щоб тінь не вкрила світлого лиця.

Ти бачиш нас: на слові ми гучнії,

Аж правда спить в духовній глибині.

Ми лицемірно праведні й святії,

Та гинем у гріховному вогні.

Бо сила не у зброї, не у златі,

І влада не в численності дружин,

А в мирнім серці, в тихій благодаті,

Де Ти живеш, о Господи, єдин.