Серед сучасних віршописців та «літописців» дня сьогоднішнього важко віднайти справді достойний рівень не тільки володіння словом, а й усвідомлення, чим насправді являється слово. Сучасні архетипи побудовані на примітивному конструюванні, ба, навіть на простій компіляції. Це все відголоски постмодерного болота, очманілої залюбленості, спотвореної дійсності чи й деградації. Спустошення літературного простору… 

Коли серед цього болота з’являється достойне письмо, ми сприймаємо його з острахом, недовірою, якоюсь примітивною упередженістю. Серед вподобаних мною книг цього року можу відзначити «Танець Мамая» Ігоря Павлюка. Недаремно один із найпотужніших літературознавців сучасності Дмитро Дроздовський так відгукнувся на появу книжки: «Танець Мамая» Ігоря Павлюка – знакова книжка 2023 року. Одна з небагатьох справжніх книжок сучасного літературного процесу. 

Слово правдиве, слово іронічне, слово мудре й виважене.

Дозволив собі в передмові навіть написати про "Метамодерного Мамая".

Мамай – архетипний образ, актуалізований у різних історичних епохах і культурних контекстах».  

Навіть Мамай у сучасному контексті являється монументальним і вічним явищем боротьби і витримки, він ніколи не був нейтральним образом чи словесною іграшкою в руках найрізноманітніших письмаків. У цьому відсутність прикритись самим образом, унеможливлення спаплюжити саму сутність Мамая. Павлюк – поет високих вібрацій з тонким відчуттям ліричного Всесвіту, така його природа. У його поезії дивним чином поєднуються земне і вічне, холодне і гаряче, космічний голос шаріє у найвищих високостях.

Я лежу.

Я камінь спотикання,

Поруч із наріжним камінцем.

І болять мені у час повстання

Ті, хто в мене вдарились лицем.

Ті, хто спотикнулися ногами,

Ті, хто не об’їхали конем.

Я росту.

Я спотикальний камінь.

Я болю.

Не копайте мене.

…Ну хіба ж ти заростеш тут мохом?..

Змінюю печалі течію.

І болить мені оця епоха,

Що спіткнулась об судьбу мою.

Павлюк істинний у багатьох сенсах, сама поетична стихія рухає ним. Ця стихійність не являється основним порухом його мовного і метафоричного напряму. Хоча така поезія викликає порівняння та роздуми. Своєрідна мовна партитура притаманна лише Павлюкові. Хоч він і буває пафосним, але ця пафосність не є дражливою чи смішною. Поет є істинним енциклопедистом, у багатьох рядках простежується словникове багатство, надзвичайно потужне відчуття поетичної логіки.

МАМАЙ 

Битва.

Рано темніє.

В полі – привид Мамая.

Він вмирати не вміє.

Він між пеклом і раєм.

То співає, то б’ється,

То сміється, то плаче,

Як поранена птиця,

Характерник козачий.

Шрами навхрест у нього.

Семиструнна шаблюка.

Щось у ньому від Бога,

Щось у ньому від крука.

А кругом, на деревах,

Одноразові гнізда,

Пінопластові леви

Мерседесами їздять.

Він чужий цьому світу.

Він сильніший за нього.

Його зірка ще світить

На безсмертну дорогу.

І сміються людиська,

І кар’єру клепають.

Темно. 

Вітряно. 

Слизько.

В небі привид Мамая. 

Євген Баран посутньо визнав: «Сюжетність віршів Павлюка, деяка їхня внутрішня суперечність не руйнують загальної вітаїстичної концепції книги. Власне, книги, не збірки. Бо в книзі, як у староукраїнській великодній драмі, є своя експозиція, зав’язка, розвиток подій, кульмінація і катарсис.

Тому “Танець Мамая” треба сприймати як катарсисну драму Поета, який дозрів до “душевного миру”, але завжди готовий стати на прю із ворогом. Попри весь універсалізм відчуттів, – се дуже українська книга. Дуже-Павлюківська книга, водночас сповнена глибинної народної мудрости і віри в перемогу Життя…»=

Писати про Павлюка означає досліджувати міт його слова. Поет у вирві власного болю відчуває набагато більше, ніж той поет, який є у повітрі. Однозначно «Танець Мамая» є знаковою книгою в сучасній українській поезії.