Авторка буквально створила нову іпостась Ольги Кобилянської: тепер вона не лише письменниця, яка у своїх творах вимальовує звивисті долі своїх персонажів, тепер вона сама – персонаж. За таким перенесенням людини з реальної площини в художню неймовірно цікаво спостерігати. У даному випадку це допомагає ближче ознайомитись із життєписом Кобилянської, краще його осягнути та засвоїти, адже роман, на відміну від біографічного нарису, апелює до емоційного складника читача.

Назва твору репрезентує ім’я головної героїні, але важливо, на мій погляд, звернути увагу на зменшено-пестливу форму. «Ольга» – наділене офіційністю і відстороненістю, тоді як особливістю роману є те, що він дає нам змогу зазирнути у найпотаємніші куточки душі жінки, пізнати саме «Олю», таку яка б відкрилася лише близькій людині. Отож, назва доречна і є правильним авторським рішенням.

Мимоволі у моїй читацькій свідомості склалася аналогія роману з «Лялечкою» Коцюбинського: персонажок пов’язує сліпа жертовність перед чоловіком, щоправда кохання Раїси було несвідомим, а Кобилянська навпаки ясно розуміла свої почуття, але все ж змогла відійти від невдячної самовідданості Маковею. Обрати такий шлях попри любов було не легко, проте це ще раз показує внутрішню силу героїні, увиразнює її мужність та мудрість.

Канва роману зіткана з внутрішньої боротьби. Кожен із персонажів стикається з непростою душевною колізією. Ольгу мучить нерозділене кохання до Осипа, який був «сенсом її життя, великою любов’ю, надією на щастя». Його похвала за смачні пироги стала для жінки вагомішою, ніж її власні амбіції: «проміняла всю себе на любов». Та це виявилася зовсім не та Оля «з листів і оповідань», про яку мріяв Маковей. Він страждав, бо «вбив письменницю і породив домогосподарку», мав піти з її життя, але довгий час не міг виплутатися з її «липкої» турботи. Августина зі свого боку ніяк не могла полишити думку про те, що «її дівчинка» знається з непідходящим чоловіком, і вважала обов’язком запобігти їх стосункам, що їй і вдалося. Так, кожен учасник любовного трикутника тоне у своїй драмі, проживає персональне пекло. Психологічний фактор у романі, вважаю, пропрацьований достойно і правдиво.

Особливо хочеться відзначити композиційний складник твору. Назва кожного розділу вказує на місце і час дії, що нагадує упорядкування особистого щоденника. Хаотичне розташування частин допомагає зберегти інтригу, лишає місце для читацької фантазії та створює рух роману. Наявність сюжетної лінії дівчини Олі, онуки Августини та Осипа, робить романну історію об’ємною, показує тяглість подій, зображених у творі.

Окремої уваги заслуговують описи місцевостей, у яких діють персонажі. Авторка схоплює кожен рух оточуючих та їх вбрання, яке вказує на рівень достатку; передає дотики, смаки, запахи, кольори, так що оповідь апелює до всіх органів сприйняття. Відчувається, що Ольга Саліпа хотіла провести читача тими старими вулицями, перенести в атмосферу міста 19-20 століття.

Не можу не згадати легку, невимушену мову і манеру написання тексту, завдяки якій роман справді читається на одному диханні. Речення, що складаються з одного слова, чергуються з довшими складнопідрядними. Таке поєднання забезпечує динаміку оповіді, не перевантажує читача та акцентує увагу на потрібних деталях. Діалоги персонажів видаються живими, справжніми, емоційними.

Отже, роман «Оля» я раджу читачам, яким цікаво, по-перше, ознайомитися з життям непересічної української письменниці Ольги Кобилянської, по-друге, заглибитися у непростий і драматичний любовний трикутник, який точно не лишить нікого байдужим. А взагалі з твору вийшла би чудова кінострічка!