Ви вірите в існування привидів?

Охочих поспілкуватися з потойбічним світом не бракувало споконвіків. Наприкінці XIXстоліття спеціально для цього створили дошку Віджа: на неї наносили літери алфавіту, цифри від 0 до 9, слова «так» і «ні». Додатково була планшетка, яка ковзала дошкою, коли духові ставили питання. Першим спіритичну дошку запатентував американець Елайджей Бонд. За однією з версій, винахід названо дошкою Віджа, бо Ouija – це комбінація двох слів, що означають «так»: французького «oui» та німецького «ja». Вважається, що відомий письменник, лікар за освітою Артур Конан Дойл був палким прихильником дошки Віджа й узагалі всяких містичних штук.

Якщо ви любите історії про будинки з привидами, то роман американської письменниці Карен Вайт «Будинок на вулиці Тредд» – саме для вас. 

Дослідники паранормальних явищ стверджують, що привиди – це душі померлих людей, які не віднайшли спокою, мають якісь незавершені справи або прагнуть помсти. 39-річна кар’єристка Мелані Міддлтон, яка успішно продає старовинні маєтки, однак не любить їх, успадковує один такий від клієнта, якого бачила один раз у житті. Невін Вандергорст, заповідаючи жінці будинок, хоче, щоб вона з’ясувала, що сталося з його матір’ю. Річ у тім, що Мелані бачить померлих, хоч усіляко намагається це приховувати. =

«Мати дуже сильно любила цей будинок – майже так сильно, як і мене. Не всі зі мною погодяться, звичайно, адже вона залишила нас обох, коли я був іще малим. Проте за цією історією щось стоїть, хоча мені й не вдалося дізнатися, що саме. Можливо, доля привела мене до вас, щоб ви розкрили правду й мамина душа нарешті знайшла спокій після всіх цих років»,– пише Вандергорст у листі до Мелані. 

Звісно, жінка може відмовитись від спадку, бо не любить ані старих будинків, ані собак (від покійного їй залишився пес на ім’я Генерал Лі), і не має ані найменшого бажання зв’язуватися з привидами. 

«Я відвернулася, воліючи поглянути крізь вікно на старі вулиці Священного міста, і не вперше зажадала, щоб мерці дали мені спокій». 

Але Мелані шкода старого, який усе життя прожив у невіданні, куди поділась його мама Луїза Вандергорст, тому ріелторка перебирається зі свого сучасного кондо до занедбаного й запилюженого маєтку, в якому, за умовами заповіту, має прожити рік і який мусить реставрувати.

Місцями книга досить затягнута. Всі ці описи будинку, розмови з секретаркою, сюжетна лінія друзів Мелані Чада й Софі – як на мене, без цього можна було б обійтися. Я б сказала, що друга половина роману більш динамічна. Бо спочатку Мелані просто бачить когось і відчуває чиюсь присутність, а потім починаються справжні пригоди: один із духів, замкнених у будинку, намагатиметься її звідти вижити… або вбити. 

Роман – на межі містичного трилеру й детективу. Всі ці таємниці, пошуки ключів і розгадок, втрачених скарбів, боротьба зі злом, що живе в маєтку, захоплюють і не відпускають до останньої сторінки. І, звісно ж, тут є любовна лінія. Ба навіть любовний трикутник. Бо до неприступної бізнесвумен Мелані Міддлтон раптово й одночасно починають залицятись двоє абсолютно різних чоловіків: легковажний і саркастичний письменник Джек Тренголм, який досліджує історію маєтку Вандергорстів для своєї нової книги, й успішний і впевнений у собі бізнесмен Марк Лонго.

«Я відчула подув теплого свіжого повітря, неначе хтось відчинив вікно. Про чарлстонських комарів у літню пору ходили легенди, тому я була переконана, що всім присутнім у будинку вистачило б клепки не залишати вікна розчиненими. Звичайно, за винятком Джека. Центр його мозку, що відповідає за міркування та логічне мислення, здається, пошкоджений»,– каже Мелані.

Так, без гумору у книзі не обійшлося. Жартує Мелані, жартує Джек (особливо Джек!). І це робить кожен епізод таким невимушеним і живим… Як і загалом усю цю історію. Бо вона не просто про будинок і його таємниці, вона – про людей, живих, померлих і тих, які ще не народилися.

«Цей будинок – не просто цегла, вапно й дерев’яні балки. Він є зв’язком з минулим і тими, хто жив до нас. Він ховає в собі спогади; у ньому зберігаються речі, які колись належали моїм пращурам. Його стіни були свідками народження й смерті, вони спостерігали за невпинним плином життя, яке постійно змінювалось як усередині, так і ззовні. Це історія, до якої можна доторкнутися». 

Досліджуючи маєток Вандергорстів, Мелані багато чого дізнається й про себе. Вона муситиме згадати те, що так старалася забути, змиритися з тим, що неможливо змінити, прийняти себе такою, як вона є, навчитись пробачати собі й переступати через розчарування, давати шанс і вірити в краще. У романі – відкритий фінал, авторка ніби натякає, що історію Мелані ще не закінчено. Бо якщо з привидами в будинку все ясно, то доля самої жінки ще не відома. Якими будуть її стосунки з батьками (однією з центральних у романі є проблема батьків і дітей) і чи складеться в неї з чоловіком, якого вона обрала? Чи зможе, власне, той чоловік відпустити минуле, щоб воно не заважало в нових стосунках? Бо зрештою, саме попередній любовний досвід зробив його таким, як він є. Вся його поведінка – здебільшого ширма, щоб приховати свій біль.

Як я вже писала, книга – аж ніяк не любовний роман. Але в ній – увесь спектр почуттів персонажів, від страху й сорому до вдячності й любові.

«Будинок на вулиці Тредд» – це до всього ще й зворушлива історія про те, що батьківська любов (любов-сторге) перемагає все, вона безкорисна й жертовна. Для мами ви завжди – «Мій Найкращий Хлопчик». 

Загалом у книзі багацько персонажів, сюжетних ліній, шифрів і головоломок, несподіваних поворотів і екскурсів у минуле. Тож мандрівка сторінками роману навряд чи буде для вас нудною.