Роман Євгенії Кононенко “Останнє бажання” якраз той випадок, коли можна сказати ‒ “У нас пишеться добра література, вона є”, тільки про неї чомусь більше воліють мовчати, висуваючи натомість на перший кін масу макулатури. Ковтнув цей невеличкий текст буквально за ніч. Спочатку видалось, що авторка навмисне трохи плутає сюжет, тягнеться манівцями і це дає ефект трохи повільної сюжетної механіки, наче їй треба більше часу, аби розігріти хід. Тому напруга на різних сюжетних фрагментах доволі неоднакова. Та годі з цим…

Роман написано з позицій сповіді колишнього чекіста, який виконував смертні вироки. Пригадуєте Коцюбинського “Persona grata”, муки ката, до якого приходять жертви? Ось приблизна тема, тільки розкручена у ширшому контексті, де стрижень дії втягує у себе усю родину виконавця. Але основна фішка твору навіть не в образі розламаної власним життя людини, а в тому, як колишні чекісти вже у часи Незалежної ставали гуманітаріями. Причому гуманітаріями першої ланки, ставали головами фонду потерпілих від тортур радянської системи. Оця безперервна лінія їхньої діяльності якраз є сильним моментом твору, моментом перманентної перехідності ворога у ніби друга. Цей роман пояснює мовчання людей, які знали зсередини, що діялось насправді у 70-х р.р., мовчать про 5-те управління КДБ, у якому багато з них були в розробці. Взагалі мовчать, бо розуміють, що ситуація насправді дуже складна саме для них. Але це мовчазне тривання продовжуватиме життя в тій формі у якій воно є. Євгенія Кононенко відважилась говорити на цю тему про яку ще у 70-х сказав Тадеуш Конвіцький у романі “Маленький апокаліпсис”. Там є символічна сцена, коли опозиційний письменник зустрічає на вулиці колишнього апаратчика і просить того відкрити свій портфель, дати понюхати його середину, відчути, як пахне портфель у якому носили накази на розстріл. Заговорили би скоріше у нас про це все ‒ не мали би ми таких неадекватних інтервʼю як у Бориса Ілліча Олійника. І взагалі багато речей відбувалось би зараз по-іншому. Література має рятівну дію, лиш треба чути цей її голос. І ця відверта розмова ще відбудеться, наша література ще скаже своє слово…