1

Перед моїми очима -  невідчепний спогад.

Початок 90-их минулого століття. Живу у гуртожитку, грошей і настрою нема, зате копиця клопотів. Раптом у гості заходить Тарас Девдюк –поет, який ще тоді не збирався виїжджати із України. Не пам′ятаю вже причин, але ми з ним того вечора сходили пішки півміста. Здається, ходили і на вокзал –місце прощань, в тім числі і довічних…

Тарас того вечора  говорив більше. Я не пам′ятаю, чи вже була тоді витворена його універсальна метафора - Бенкет на голівці цвяха – але це були монологи молодого поетичного помазаника.

 Все, про що би ми не розмовляли, поверталося до кіл своїх – тобто поезії.

Все, до чого доторкався Тарас, набувало глибинної образності і метафоричної багатовимірності.

 Все, на що ми дивилися, наповнювалося відсвітом прасвітла у старовинному пралісі. Все сказане було бенкетом духу для жменьки людей на велетенському просторі  боротьби за виживання нашого покоління національної депресії, як його пізніше назвали.

Я завжди пам′ятатиму той вечір і ту дружню бесіду, де  були присутні ключі для причетних. Ті ключі, як я зрозумів пізніше, були всередині душі Тараса Девдюка. Він не загубив тих ключів чи того ключа і донині.

2

Не буду класифікувати авторський умовний поділ поезії. Бо Тарас має власний статут –і що його канонові до моїх уявлень про ієрархічність? Його статут –це його суб′єктивно-девдюківська оптика світобачення.

Метафорична тахікардія Тараса Девдюка сягає як точки емоціо-згадок про село і батьків, про Косів і гуцульський діалект, так і точки раціо –констатація, іноді іронічно-карнавальний погляд  на різні способи жити Чикаго-мегаполіса. Щоправда, у тій іронії буває  зачаєний сум, які у поезії Тараса Григоровича Девдюка часто нероздільні: « і стільки френдів бігає по плаю, що вже не знаєш, як пройти  д′хатам»

Важливий настрій, осяяння(до прикладу, за добу Тарас може написати десяток-півтора рівноцінних віршів), несподіваний крик чи сміх, які, як допіру іронія та сум, при певному типу поетобачення, важко, та і непотрібно,  розрізняти. Тут вода заливає український паспорт, що стає не шматком паперу (бо далеко, мовляв,  від мазеленду), а багатошаровою алегорією. Тут химерно переплетені болісні галюцинаторні видива далекої батьківщини із чикагськими ритмами життя.

Де ще, як не  на сторінках книжки поета із Чикаго можуть легко зустрітися Юрко Бедрик і Іван Ципердюк, Степан Процюк і Андрій Охрімович, Іван Андрусяк і Василь Махно, Оксана Гаркуша і Василь Герасим′юк? Загалом у цій книжці поет є стомленим чаротворцем, що  додає власними словоплетивами нових життєвих сенсів, що, врешті-решт першим вчуває ті сенси крізь каламуть і непроглядь товстих навколоенергетичних обладунків.фікуєрархізєрархічністьтутту?мовний поділ своєї поезії.

3

Тарас Девдюк є поетом, якому сотні літ.  Він прожив кілька віків, і проживе ще декілька. Інакше не було би у його поезії такої химерної суміші інфантилізму, традиційних поетикальних надбань, задерикуватої законсервованості гуцульської говірки впереміш із американським сленгом, ідкої іронічності, екзистенційного болю, який проривається із-під гриму і білил цікавих , переважно  вишуканих, експериментів, та психічних осяянь.

         Якби не його сотні літ, він не писав би такі пронизливі, простакуваті на перший позирк,  строфи, де у шести коротких рядках відбито всесвіт відчуження, примирення і прийняття:

Яке це щастя – жити в чужині,

співати на зеленому коні,

Вишень зривати…

Та прийде час для позолоти ніш-

Вийматимуть ще хлопчики сумні

З кишень краватки!

З-під метафоричного гриму,  рум′ян і білил бравади, з-під хащ  образності, які Тарас  назвав «мої нерозпізнальні одкровення», постає Атлантида індивідуального духу і безміру поета Тараса Девдюка. Ця  талановита поезія, сподіваюся, не стане затонулою Атлантидою, незважаючи на час української мистецької перевтоми, байдужості і часто безсоромної кон’юнктури, неусвідомленої до кінця украй вузько-егоцентричними, одновимірними, хоча і небезталановитими, людьми, які  є її носіями і проповідниками. Але, бог з ними – то окрема тема.

Нічого не забувається, пам′ять видозмінюється у листя, косівські пейзажі та українські небеса вростають у довкілля,  у « місті дитятки», із щемливим, аж релігійним звучанням метафори не вистачає дорогих облич і рідних жестів, архетипів пращурів, які , звісно, можна назвати і листям –адже вони начебто осипаються, але насправді є вічними:

Без дозволу мого прийдуть хто як хце…

Все ніби в порядку.

Та листя шукає вкраїнське лице

У місті дитятки.

Не аналізую поезію Девдюка чи де в Дюка, як він іноді себе називав, бо я –не творець засушених гербаріїв.

Я лише нагадую можливому українському читальнику про талановитого віршотворника, завислого поміж Косовом і Чикаго, про химерного поета, серце якого - поміж Україною і США, про свого давнього друга, із яким я не бачився майже двадцять літ, і лише наші емейли курсують час до часу  поміж старим і новим континентом.

Без підпису Твого у місті все дивне, як гін…

Ніхто не питає: «Ну як ти, ну з ким ти, ну де ти?»

         Знаю, що ніхто не питає, приятелю. І я ніколи не питав. І не спитаю.  Бо впевнений –ти ніколи не буваєш самотнім. І зранку, і в четвер, і у після- депресивні години побіля твого вікна, твого Чикаго і твоїх близьких людей завжди незримо присутня вічно жива  та вічно юна цариця Поезія.

Ave, Regina! Радій, царице, що маєш такого вірного самурая у своїх незримих і добірних легіонах.