Я вперше побачив Галю Сіпаку-Яструбецьку восени 1989-го в Інституті Літератури у Києві, вона тоді захищала кандидатську дисертацію про стильові особливості української прози першої половини 20-х років  ХХ століття. Ніколи не думав, що згодом писатиму передмови до декількох її поетичних збірок – « Memorioglifika » ( Різьблення на памʼяті ), 2009; « Photodosia » ( Світлодаяння ), 2010; « Kalophonia » ( Прекраснозвуччя ), 2012. Також я рецензував її поетичну книгу « Поліський пілігрим », 2011. Така моя увага має декілька причин, не відкидаю і суб’єктивних. Але найголовніша моя увага аж ніяк не викликана моєю внутрішньою симпатією до цієї розумної, талановитої і красивої жінки. Тут дещо інше – поколіннєве.

У її поезіях я вловив настрої і думки власні, універсальні, без гендерного спротиву і упередження. Тема екзистенційного проминання з елегійними нотками в стилі ретро. Настрій осіннього суму. Не трагічного, а споглядального. Це настрій внутрішній, він проростає мимо твого бажання і твоєї волі. Кожен із нас цей процес індивідуального проминання сприймає по-різному, реакція також різна. Розповідала моя мати, як на весіллі (початок 70-х) мій батько взявся танцювати з молоденьким дівчам, її було років 20, йому 45. Дівча затанцювало один танець, а вже на другому виявляло своє невдоволене здивування. В результаті мій батько теж був невдоволено-подивований, тоді напився і пішов з весілля додому… Ловлю себе на думці, що моментами опиняюся в настрої і ролі свого батька. І нема на то ради (якось жартували на роботі, і я нашій молодій працівниці кинув фразу: « Будеш виїжджати з цієї країни , – а мова йшла про еміграцію молодих, – візьми мене з собою в рюкзак ». Молоде дівчисько гонорово зреагувало, не зрозумівши ситуативного жарту: « Я собі молодшого знайду », на що я не менш гонорово доповнив: « Бери собі кого хочеш, це твої проблеми, а мене в рюкзак і закордон, а далі кожен піде своєю дорогою »)… Але ця напівжартівлива ситуація мене чи не вперше змусила теж задуматися над Його величністю Часом. Не про загальну філософську категорію ЧАСУ, а про власну, індивідуальну програну битву із ним (і тут ніхто не запитує твого бажання воювати чи виступати в ролі пацифіста).

Людина і Час. Людина/Час. Людина в Часі/Позачассі – це головні мотиви творчости Галини Яструбецької.

Нова книги, основу якої склали вірші, написані протягом одного місяця 2013 року (з 14 травня по 14 червня), всього 49 віршів, з одного боку є ніби продовженням своєї теми, але з іншим акцентуванням: інтимно-сакральним, якщо можна так означити. Наскрізним є внутрішній діалог автора з Творцем , навіть мимовільна незгода з окремими Його рішеннями (« Підозрюю, Отче, // Тобі байдуже // до кожного з нас // на всю глибину того світу, // котрий білим чомусь назвали »; « Ти знаки подаєш, // чому не хочеш // навчити хоч би по складах читати? »). Це таке неминуче усвідомлення приречености власного світу, яким би колоритним чи сірим він не виглядав. Неминучий біль усвідомлення.

Але знову ж таки, у Галини Яструбецької відсутня трагедія. Можливо, страх ще не настільки сильний, аби викликати індивідуальні есхатологічні візії. А, може, автор знайшла ту межу власної віри, яка дозволяє їй мужньо минатися…

Верліброва форма у Галини Яструбецької має свою особливість: у її віршах маємо внутрішнє римування: паралельне, перехресне, в яких акцент робиться переважно на дієслівних формах (« розпадеться/ведеться »; « навчи/мовчи »; « лежати/вростати »; « виглядати/занедбати », « розпочатим/карбувати ») але так чи інакше її верлібр має свій внутрішній ритм і ритміку. Зрештою, мене мало цікавить форма тоді, коли змістове наповнення органічно виливається у завершені картини-настрої, картини-візії, картини-сюжети.

Додаються у нових віршах мотиви втрати чи мотиви передчуття втрати: « не забувай – // так // як сьогодні є // буде не завжди… » («не забувай…»), « Слічна доле, // вже мушу знати – // йде репетиція втрати » («Репетиція втрати»); « Отче, // втрачати навчи. // Лиш не мовчи, // коли // прошу – озовись » («Отче втрачати навчи…»), « Вогні віри // прибило дощем прощальним » («Ти дав мені знати…»)… Здавалося би, банальні нотки, вторинні в своїй основі (колись добре про відчуття втрати сказав Володимир Брюгген: « Найдорожче в житті – це втрати »), але суть не у вторинності, а у індивідуальному проростанні/виростанні зі сталих уявлень: « коли ти // виростаєш зі світу – // так діти // виростають з одежини – // то // починаєш дуже смішно // виглядати » («коли ти виростаєш зі світу…»), розуміння своєї інакшости, вчування своєї індивідуальної самоти (« Я народилася для себе, // коли народилися вірші »).

У цьому сенсі вірші Галини Яструбецької беззаперечно є свіжими краплями роси або ж виноградного соку (« Напевне, добрий з мене виноград, // бо // сік усе // тече, тече й тече. // Все свіжий »). Себто, маємо своєрідний напій для спраглих.

Можна сприймати цю книгу віршів, як індивідуальний урок Життя. А кожен  індивідуальний досвід залишається здебільшого, самотнім і невідчитаним. Не кажучи вже про інше.

Що ж тоді лишається після прочитання книги віршів Галини Яструбецької? Залишається відчуття внутрішньої провини (« Усе минає, // провина – ні ») перед Світом, в якому не зумів дослухатися до свого єства, і, напевне, тоді би не стояли перед тобою питання, на які відповіді шукаєш все життя і, здебільшого, не знаходиш (« Як // через світ перейти, // щоб // не втратити віру? »).

Залишається бажання ЖИТИ (« Бачу – // я // іще не готова »).  І ця мільярдно повторена істина є стрижневою у нашому очікуванні внутрішніх змін…