У поетичній візії Ігоря Павлюка летальні мотиви переважають над вітальними: «церковний дзвін останнього трамвая/ і той ліричний напис на вінках»… Лірика «Камертону» має здатність дивувати як спалахом щасливих миттєвостей: «ллється вітер із рукава./ І далеких коханок плечі…», так і розчаруванням: «і доньки трав’яні слова». Поезії автора відзначаються тонкою метафорикою: «без нічної сорочки Місяць/ із зорею танцює вальс».

Творчості І.Павлюка притаманна фрагментованість, що окреслює експресивні стани ліричного героя: «Вітер. Флейта. Гніздо і зорі./ І тривога. І трепет. Сіль/ Вдома. Юність. Немає горя./ Скоро осінь –/ Пора весіль…». Знаходимо чудовий паралелізм: «плаче дівчина боса/…розчарована осінь…». У кількох віршах зустрічаємо лейт-мотив космосу: «хати дідівської космос засніжено милий», де «сіно пахне космосом віків», хоча «землю і космос люблю я любов’ю простою». Ці поезії як відгомін авторських конвульсій з приводу деструктивного спрямування життя, бо «чекаєм того, що вже відбулося…». Мотив кохання наскрізь пронизує збірку: «бачив тебе я на древніх, мов час, іконах,/ але на конях/ любив». З висоти своїх літ ліричний герой звітує: «колишня моя любов –/ прокурор на Страшних Судах», бо «я із неї богів почав». Якось пафосно та дещо патетично звучать рядки про призначення митця: «поет – то наймит, що посадить квіти/ на пальцях журавлиної звізди».   

У збірці вдало застосовано новітній прийом колажу епітетів: «вітер гірський гіркий». Паронімічна гра слів надає віршам ще більшої трагічності: «Співаю./ Спиваю./ Радію чужому щастю», де «нема ні вина, ні вини». Патронімічний каламбур вкраплює у поезію  перчик винятковості: «опальний світ, опалий цвіт старого саду». Настояні часом та не пересічністю порівняння І.Павлюка: «вмерзає у скло горизонт, як у гени переляк», «смакую печаллю, мов тілом сухого вина», «і дояться кров’ю корови, рябі, наче долі». Свідома тавтологія «боюсь боятися» слугує звуко-підсилювальним навантаженням поетової любові до життя: «Померти за ідею – то святе,/ та я б волів померти за діброву». Вдало використовує обрамлення: «летіти вміли/ не вміли впасти», акцентуючи на тому, що просто жити – це ще не подвиг, а сенс полягає у тому, аби «зламавши двері своєї пастки», з’ясувати: заради чого досипати цю ніч…