Такого дня багато будуть говорити про чистоту рідної мови, здобутки рідного мистецтва, співати гарних народних та авторських пісень, але ми пропонуємо згадати (чи відкрити для себе) авторку низки мовознавчих монографій: «Естетика слова в українській поезії 10-30 рр. ХХ ст.» (2000), «Жанри і стилі в історії української літературної мови» (1989, у співавторстві), а також сенсаційних «Короткого словника жаргонної лексики української мови» (2003) і словника нецензурної лексики та її відповідників «Українська мова без табу» (2008), –  Лесю Ставицьку.
Чомусь для багатьох пересічних читачів сучасна українська література асоціюється з великою кількістю нецензурної лексики та майже цілковитою відсутністю глибинного смислу. Саме в такому поєднанні: якщо є лайка, то шукати у такому тексті ще й зміст – недоречно. Чи не надто вузько розуміємо проблему? Йдеться не про добре/погане ставлення до, ніде правди діти, доволі часто вживаного типу лексики, а про усвідомлене вживання/невживання її. Просто кажучи: а чи знаємо українську мову? Блокуючи певні сфери мови та літератури, виграємо чи втрачаємо можливість бачити себе (тут «себе» в глобальному значенні «українця»)? Зрештою, чи може існувати ціла культура без еротичного пласту мови? «Бути епатажним і матюкливим у слові – це одне, але обсценним внутрішньо – це трохи інше. Можна ніколи не вживати нецензурщини і бути при цьому глибоко обсценним всередині і навпаки».

Для любителів міцного слівця Анатоль Федірко проведе майстер-клас із написання ієрогліфа, що означає слово «**й», тож і глибоко обсценним, і зовсім не таким буде про що посперечатися.

Інформація: КМЦ «Українська Книга»
На фото: Леся Ставицька