За останні кілька років це єдине велике досягнення одеської письменницької братії на всеукраїнському рівні.

На сьогодні в арсеналі Ганни Костенко – три збірки оповідань та публікації у часописах. Цикл оповідань «Медуза у хмарах» у 2007 році було відзначено Міжнародною українсько-німецькою премією імені Олеся Гончара.

Стиль Ганни не можна безпомилково віднести до одного з пануючих у літпроцесі. Тендітна та могутня рука авторки вириває читача з реальності та несе у вирі фантазії під струмом образів, видінь та пророцтв у п’ятий вимір, у стан, в якому ніколи не перебували плазма, вода, газ та кристал, однак живе великий чарівний птах – мрія про відродження.

– Ганно, це Ваша перша "Країна мрій"? Які моменти фестивалю запам’яталися понад усе?
– Так, я вперше була на фестивалі такого рівня, як «Країні мрій». На один день я поринула  з головою у цей чудовий світ, навчилася ліпити глиняного горщика, робити ляльку-мотанку… А ще, мені приємно було спостерігати за іноземними туристами, перед якими розкривалася невідома їм, справжня, така колоритна і таємнича водночас, Україна.

– Нагадайте, будь ласка, історію своїх публікацій для тих, хто ще не знайомий з Вашими книгами...
– Історія моїх публікації невелика. Довгий час, ані мої родичі, ані я сама не брали до уваги мої «проби пера». Та згодом батьки – перші читачі та критики – нарешті дали позитивну оцінку написаним оповіданням. Порадили відправити тексти в місцеві газети і там погодилися надрукувати мене. Коли мені виповнилося 15 років, батьки разом із сестрою у якості подарунка на день народження набрали на комп’ютері мою першу збірочку.

У 2005 році вийшла перша збірка оповідань «Все ще буде, все…». Цього ж року я стала переможцем літературного конкурсу «Гранослов – 2005», за результатними якого була видана збірка «Кольорові мої вітрила». У 2007 році окремою книжкою вийшов цикл оповідань «Медуза у хмарах».

На сьогодні вже є матеріали для нової книги...

– Як давно Ви почали публікуватися у «Київській Русі»?
– Наприкінці 2005 року вийшов номер КРу під назвою «Одеса. Хвилі», де було надруковано декілька моїх оповідань: «Не дивись так» і «Присвячується загиблим». Пройшов час, і ось у номері «Квадрат» з’явився мій роман. Я маю надію, що це не остання публікація у «Київській Русі».

– Стильовими домінантами багатьох Ваших оповідань є багатошарова символіка, принципова «відкритість твору». Цей шлях є свідомою грою з читачем?
– Я розмовляю з читачем образами, алегоріями, даю можливість наповнити створені символи додатковим, своїм змістом. У цьому сенсі мені близькі художники сюрреалісти, як, наприклад, Сальвадор Далі.

З іншого боку, через створені образи і символи, мене звинувачують у тому, що я «брудно» пишу, що змальовую понівечену красу цього світу. Я не оспівую бруд, лише показую яким світ може стати, якщо ми забудемо його справжнє обличчя. Можливо, мої образи дещо гіперболізовані і тому шокують людей. Я пишу так, як відчуваю. У певному сенсі – без шкіри.

– К’єркегор вважав, що суспільство ставить перед людиною бар’єри, аби позбавити її чуттєвого сприйняття «прикордонних ситуацій», у яких вона залишається наодинці з собою, наодинці з своєю творчою сутністю... Ви колись розмірковували у цьому дискурсі?
– У новому романі-колажі «Те, що позбавляє сну...» я дійсно підіймаю питання творчої особистості, її спілкування з «творчою купою», яка дискутує певну поведінку, визнає тебе чи не визнає , дає натхнення чи відмежовує від музи. Та найголовніше: ставить мету, яку завідомо ніхто не може досягнути. Всі три героя, які шукали себе в кафе «Колаж» врешті розуміють, що реалізувати себе можна лише через Єдиний Живий Канал. Лишилося повірити в Нього і зрозуміти своє справжнє призначення.

– Чому Ви обрали для свого твору таке жанрове втілення як роман-колаж?
– Свій роман я сприймаю як картину. Є певна основа, жива тканина, на яку наклеюються різні дрібні за формою і розміром трикутники життів, характерів, переживань. Але незважаючи на відмінності і протиріччя, герої у своїй взаємодії створюють єдину мозаїку, єдину картину, і врешті, єдине Слово, яке здатне змінити їхнє життя.

– Ви пригадали Сальвадора Далі. Які струни протягнуті між ним та Вами?
– Ван Гог, А. Модільяні, С. Далі та інші –  для мене не просто художники, творчість яких подобається. Через їх картини я вчуся відчувати і бачити. Якщо казати про музику, то особливо сильно мене надихають музичні тексти Сергія Рахманінова та Астри Піаццоли. Танго лунає в деяких моїх творах.

– Які з сучасних літературних часописів Ви б поставили на власну книжну полицю?
– Мені подобається «Кур’єр Кривбасу», «Сучасність», «Київська Русь». Раніше читала «Слово і час». До часописів мене привчила сестра – коли навчалася на філологічному факультеті. Саме часописи знайомили мене з новими творами та іменами українських письменників. Це значно вплинуло на виховання смаку. На жаль, в Одесі сучасні часописи майже неможливо придбати.

– На Вашу думку, від кого повинна йти ініціатива до налагодження контактів у відносинах між письменником та видавцем у сучасній Україні?
– Певно, така ініціатива має йти з обох боків. На жаль, в Україні багатьом доводиться повторювати шлях Джека Лондона, який надсилав рукопис до ста видавництв, і тільки в одному-двох отримував схвальну відповідь. Звісно, письменник повинен писати так, щоб зацікавити видавця. Але й видавець повинен робити крок назустріч, адже саме від його праці залежить майбутнє обличчя літератури.