2004-го було щось подібне. Тоді так само були ті, що вважали себе переможцями, й ті, що почували особисту поразку. Політика прив´язує нас до себе, робить нас заручниками своєї порожнечі та ворожості.

Ця ворожість передається нам, беручись нами на озброєння. 2004-го ті, чий кандидат програв, сприймали це як персональну біду, як персональну загрозу, як персональну образу. Тим більше, ми (ті, що вважали себе переможцями) всіляко їхнім страхам та образам підігравали.

Закінчилось усе це, якщо пам´ятаєте, тріумфальним поверненням того, хто, здавалося, безнадійно програв. Закінчилося реакцією, якщо говорити відверто. А якщо говорити зовсім відверто – закінчилось це нині, через десять років, сотнею трупів наших співвітчизників.

І ось знову відбувається щось подібне, щоправда куди жорсткіше, набагато небезпечніше. З одного боку - бажання покарати винних, скорбота за загиблими, рішучість у спробах "не злити" все те, за що велась кривава боротьба й гинули люди, з іншого – страх і невпевненість, що посилюють злість та образу.

Страх загалом може додавати впевненості, нею він витісняється. Люди, які ще вчора мали б відчувати моральний дискомфорт щодо дій влади, яку вони вважають своєю, нині цього дискомфорту позбавлені, оскільки позбавлені самої влади.

Все різко помінялось, тепер за владу, її дії, її помилки та продажність маємо відповідати ми – умовно кажучи, переможці. Ми можемо тисячі разів повторювати, що це не та влада, за яку ми боролись, ми можемо гнівно нагадувати про волю майдану чи автомобільні покришки, які у нас завжди під рукою, ми можемо (і мусимо) далі відстоювати свої принципи, проте для нас відтепер усе набагато складніше – на нас нині куди більше відповідальності, аніж було ще тиждень тому.

Ми маємо відповідати за дії людей, яким у більшості своїй не довіряємо. Ми маємо відповідати за міру їхньої чесності та принциповості, за межу їхньої відданості та наполегливості. Ми маємо відповідати за присутність у них волі та мужності. Ми маємо відповідати за їхню відповідальність.

Якщо ми не робимо цього – яке ми право маємо висловлювати бодай якісь претензії своїм опонентам. Згоден – вони відповідальність за Януковича чи Азарова не надто відчували. Але ж ми прийшли з бажанням змінити не просто президента – ми ж хочемо отримати нову країну, чи не так?

Найскладніше в усіх цих подіях зрозуміти, що ситуація справді змінилась. Попри те, що гасло "Банду геть" в нашій країні можна застосовувати до будь-якої влади, все одно варто зауважити, що банда (принаймні та, про яку кричалось останні три місяці) бодай номінально зникла геть, і принаймні потрібно щось робити з гаслами.

Бо одна річ Харків, де кричалка "Зека на нари" крім загальнонаціонального мала ще й регіональний контекст, і де насправді влада (принаймні міська) жодних змін не зазнала, а інша – ціла країна, що справді позбулася свого головного ворога й нині намагається визначитися з подальшими діями та ініціативами.

Ініціативи ж у постреволюційний період рідко різняться прагматизмом та продуманістю. Зазвичай ідеться про почуття ейфорії, про речі емоційні, такі як гордість, вірність чи ненависть. Але подібні почуття з´являються і в тих, хто програв. Їхня гордість не менш щира, їхня вірність не менш природна, а їхня ненависть – не менш небезпечна.

Особливо тоді, коли раптом виявляється, що із протистояння частини суспільства та влади, українська революція незбагненним чином перетворюється на протистояння різних частин суспільства, себто на протистояння одних українців із іншими.

Відповідальність із себе вони знімають, лишаючи за собою право на образи, несприйняття та помсту. Те, що мститись доведеться співгромадянам – мало кого зупиняє: коли говорять емоції, аргументи видаються зайвими.

Ми всі нині максимально гостро й відверто означили власні позиції, власні принципи та власну готовність їх захищати. Ми всі нині визначились із тим, на чиєму ми боці. Ми зайняли позиції й приготувались до бою. Тепер потрібно докласти максимум зусиль, аби цей бій не почався.