Поява нової української книжки — це завжди подія, адже державною мовою в Україні видають здебільшого підручники, а домінують на ринку імпортні видання. Ще важливішою вона стає, бо книжка ця написана автором, який живе у Донецькій області, серед териконів, заводів, «російськомовних». І тим паче, коли ця книжка — про любов до Вітчизни. Так можна охарактеризувати дебютну книжку макіївського автора Олексія Чупи «10 слів про Вітчизну і стільки ж про любов», яку надрукувало видавництво «Клуб сімейного дозвілля» (раніше Олексій Чупа видавав свої твори лише у «самвидаві», поширюючи тексти в мережі).

Увагу до цієї невеличкої книжки на 240 сторінок привертає ще й те, хто долучився до її появи: передмова Андрія Любки, відгуки Сергія Жадана та Юрія Андруховича, обкладинка Марисі Рудської         — словом, «відомих у певних колах» людей. Але що в цій книжці хорошого? Що в ній такого, що має привернути читача на свій бік?

За словами Юрія Андруховича: «Місцями просто майстерно, місцями майстерно, зворушливо і наївно. Іноді надзвичайно зворушливо, але в хорошому сенсі, тобто не сентиментально. «10 слів...» просто вимагають бути опублікованими саме тут і тепер». Андрій Любка, на відміну від старшого колеги, більш стриманий. Він зазначає: «Добре, що в молодій українській літературі є такі тексти — динамічні, заплутані, з відтінками чорного гумору й фантасмагоричними сюжетними віражами».

Так, є тут цікаві описи, мрійливість та романтизм, однак присутня також критика сучасного стану суспільства. Є тут зрада, брехня і любов, є тут навіть кіт. Цікаво, що про всі ці романтично несентиментальні речі написала людина, яка працює на макіївському заводі, живе у районі, що в народі називається Бандер (через те, що оселялись там переважно вихідці із Західної України) і щодня насолоджується запахом уранішньої випічки змішаним із заводським димом.

«10 слів...» — це романтична історія про те, чим для людини є місце, де вона живе, про те, чи вдячні ми тій спадщині, яка дісталася нам від минулих поколінь. Хоча у романі й описано «любовний трикутник», йдеться не про стосунки чоловіка та жінки. Це — книжка про роман між людиною та країною. Вона стовідсотково влучає в контекст теперішніх українських реалій. Захищати себе і бігти з країни чи залишатись і боротись зі свавіллям, стереотипністю та «трухою» — питання, яке стоїть сьогодні перед кожним українцем.

«Любов прекрасна тим, що надає напруги й розвитку будь-якому сюжету, надає правдивості й доречності всім казковим збігам та персонажам, надає драматизму й щирості нашим щоденним переживанням. Пропонована вашій увазі книжка є яскравим підтвердженням тому», — влучно зазначає Сергій Жадан.

Герой книжки (Роман) обирає виїзд за кордон. Власне, як і значна частина українців. Однак цей твір не налаштовує читача на поїздку до «солодкої» Європи. Ця книжка злить, ця книжка вганяє у депресію, бо змушує усвідомити, що, де б ви не були, ви не зможете абстрагуватися від своєї батьківщини, від своєї історії, від тих людей, які залишись там. Це — не та література, яка змушує плакати і жаліти себе. Навпаки, вона ніби хоче видряпати вам очі і кричить: «Ви самі винні — вирішуйте, дійте!»

І що залишається після такого месиджу? Лише на власний читацький смак оцінити, чи виправданою була солодкувата «критика» літературних «стариганів», і врешті, вирішити: діяти чи втікати від проблем.

Катерина ЯКОВЛЕНКО