Гадаю, більшість людей, які переглядали відео з пожежі в Харкові, відчували те саме, що й випадкові перехожі на цьому відео – стан заціпеніння, коли не віриш, що все це відбувається насправді, й разом із тим не можеш відвести очей у передчутті неминучого.

Хоча там, на вулиці, може й були варіанти допомоги – якось організуватись, підігнати під вікна машини, бодай щось робити.

Не знаю – мене там не було, засуджувати й повчати когось не берусь. Але ось це заціпеніння не відпускає. Коли бачиш, як працюють наші пожежники, бачиш їхню цілковиту безпорадність, фатальну безладність у їхніх діях.

Або коли дізнаєшся з новин, що, виявляється, керівництво постраждалої фабрики не проводило евакуації, оскільки просто влаштувало шмон своїм робітникам, перевіряючи, чи не виносять вони бува чого з робочих місць (фабрика ж ювелірна!).

Головне – коли знову бачиш цих людей, які висять на кондиціонерах, марно розраховуючи, що їх врятують ті, хто повинен рятувати. Себто, розраховуючи на державу, чорт забирай.

Адже скільки завгодно можна тепер проклинати керівництво фабрики й харківське керівництво загалом (справедливо проклинати, чого ж – корумпованість і халатність потрібно називати своїми іменами), але так чи інакше – проблема не лише в них.

Можливо й не варто проводити паралелі там, де ще не поховали людей, але погодьтеся – ми всі сьогодні подібні на працівників цієї фабрики, ми всі є заручниками держави, всі знаходимось у підвішеному стані (в прямому й переносному сенсах), всі час від часу опиняємось поміж загрозою смертельної небезпеки й відсутністю елементарного захисту.

І держава ця надто вже нагадує пожежну машину, яка вчора марно намагалася загасити пожежу – вона давно застаріла, вона давно вже неефективна, проте на утримання її й надалі збираються кошти тих, кого вона не може ні врятувати, ні підтримати, ні захистити.

Держава – це рваний шланг і відсутність напору, це непідготовлені працівники й злочинні роботодавці. Це недієвість основних механізмів, зношеність їх, застарілість.

Держава – це небезпека, що виникає внаслідок неадекватності.

Справді – найбільшу небезпеку для громадян у цій країні становлять саме офіційні структури: міліція, даі, прокуратура, суди, податкова, представники всіх цих незліченних управлінь, комітетів та департаментів. У кращому випадку від них можна відкупитись, у гіршому, маючи з ними справу, ти просто ризикуєш усім – роботою, здоров´ям, життям.

При тому, нагадаю, що всі вони існують за твій рахунок. Себто, ти сам підтримуєш власні небезпеки, сам фінансуєш свої проблеми, робиш усе таким чином, аби життя твоє було максимально незручним, а обставини – кардинально несприятливими.

Можете сказати, що я перебільшую, але поговоріть із харків´янами, скажімо, про регулярні розстріли інкасаторів, про суддю з відрізаною головою, про 90-ті, які повернулись на вулиці міста - якої вони, цікаво, про все це думки.

Хоча думки можуть бути різними, згоден. Ось нещодавно розмовляв на вулиці з літньою жінкою. Доволі стриманою й ввічливою, до речі. Говорила, що потрібно зберігати й цінувати те, що є, що потрібно триматись за стабільність, за хай невеликі, проте регулярні виплати, хай смішну, проте надійну зарплатню, за не надто справедливі, проте цілком зрозумілі правила гри (адже головне – це правила!), за відсутність потрясінь, за відсутність змін.

Подивіться, говорила, місто ж розвивається – будуються церкви, зробили парк розваг, на площі постійно феєрверки. Одягнута скромно, проте доглянуто. Працює, очевидно, або на ринку, або на одному з підприємств.

Цілком можливо, що й на ювелірній фабриці. Хоча в самої ювелірних прикрас, скоріше за все, немає. Правила не дозволяють.