Про неї, а також про те, як пишеться автору, чим для нього є література, зокрема сучасна, та про плани на майбутнє ми й говорили з паном Володимиром.

– У березні цього року побачила світ ваша нова книжка «Богиня і консультант». Якою вона є на тлі попередніх?
– Як тепер стало зрозуміло, вона є найуспішнішою з усіх моїх книжок. Поки що найліпше продається, викликала хвилю відгуків, рецензій, бажання брати інтерв’ю. Це справедливо, бо ця книжка увібрала в себе дуже багато того, що я хотів сказати, але, можливо, не говорив. Я намагався писати її якомога більш демократичною мовою, так, як пишу свої есеїстичні тексти в газетах. Це мало для читачів певне розуміння, і багато людей кажуть, що так їм легше читати. Така епоха зараз, що речення мають бути більш ємними, короткими, інформативними, письменник повинен дослухатись до того, що відбувається навколо і йти назустріч голосу люду, який його оточує.

– Тоді чим є для вас популярність?
– Популярність для мене – це перш за все зміна форматів існування. Зміна, яка не завжди для мене є бажаною. Це різке збільшення комунікації. А я людина, яка любить комунікувати під настрій. Коли в мене є настрій, я люблю зустрічатись, розмовляти з багатьма людьми, та коли нападає депресія (а це в мене буває), а тут я змушений іти на чергову презентацію, коли мене в цьому депресивному настрої витягають на люди, то я почуваю себе дуже недобре.

– Як вам пишеться? Писання для вас – це ритуал чи буденність?
– Як коли. Є такі моменти, коли написані кращі сторінки, коли дійсно відчуваєш, що ти зараз сідаєш за стіл і відбудеться Щось. А буває – будильник на восьму тридцять, і ти маєш встати, сісти за ноутбук і до обіду написати статтю, яку хоче отримати редактор газети, бо вже ввечері її будуть верстати…

– Складається враження, що всі ваші книги незакінчені й неначе обриваються. Ви спеціально використовуєте цей прийом, чи це випадковість?
– Я кожен свій твір планую як перший роман у серії. І, скажімо, якщо раніше це був відкладений на потім проект, то от щодо роману «Богиня і консультант» існують уже домовленості, що буде його продовження.

– Чи буває таке, що пишете кілька творів одночасно?
– Одночасно дві книги ніколи не пишу, але буває таке, що пишу романи, есеїстику, статті паралельно. З часом в голові все розкладається по поличках, і нічого не плутається.

– Ким ви себе уявляєте через кільканадцять років?
– Іноді я себе уявляю десь у Таїланді, де я регулярно ходжу в буддистський храм, в мене гарем тайських дівчаток і купа бабла. Звісно, в моєму житті присутня література, але не як професія, а як те, чим дихаєш.

– В одному з інтерв’ю ви сказали, що головна проблема нашої літератури – її філологічність, і що вона не бачить змін в Україні, власне, того, що ми вже не говоримо мовою Шевченка, Стефаника. А яке ваше ставлення до класиків української літератури?
– Українська класика, на відміну від класики інших народів, мала небагато тем, вона була підкорена ідеї звільнення народу та створення держави. І з ретроспективи вся ця класика зливається в один великий гіпертекст. А оскільки проект «Україна», який був започаткований у першій третині XIX століття, створений, то й тема вичерпана. Цей гіпертекст знайшов вивільнення, на ньому поставлена крапка. Він самодостатній, але практично нічим не може нам допомогти зараз, бо був спрямований на те, що українці створять свою державу, і все буде добре. Наразі нам треба новий гіпертекст. Потрібен новий письменник із таким великим деміургічним потенціалом, як був у Шевченка, котрий створив потужний комплекс архетипів, що потім вкладалися в сенс, форму, в пазли, формулювалася ідея. Крапка поставлена. Митець такої сили поки не прийшов. Те, що ми зараз маємо як літературу, – деміургічні вправи. І біда навіть не в мові, а в тому, що філологи мають специфічне мислення, вони мислять дійсність через літературну форму, тому в їхній літературі відображається літературизована дійсність. Наші письменники не вміють взяти процес. Вони вміють взяти для тексту конкретну річ – чудово описують філіжанку кави, дівчину, машину. Вони не можуть описати, як на вулиці розгортається, наприклад, мітинг. Сюжетність відсутня. Це або спогади а-ля «як я втратила цноту» або довгі роздумування, яка гарна філіжанка чи який гарний креденс. Це бідна література. Світ речей вона спроможна описати, а світ процесів – не вдається. А життя – це процес. Сучасне життя в українській літературі не відбивається. Відбиваються якісь думки, інтенції, але самого процесу нема.
 
– Багато письменників асоціюється в читачів із певним образом, який вони (письменники) і створили. З ким хотіли б асоціюватись ви у ваших читачів?
– Роман, в якому я буду діяти як персонаж, у майбутньому. Він буде. Скоро.

Спілкувалася Лілія Хомишинець

Біографічна довідка
Володимир Єшкілєв – прозаїк, поет, есеїст, філософ-метафізик. Народився 23 травня 1965 року в Івано-Франківську. З 1987 р. займається літературною працею. У 1996-1999 рр. видавав нерегулярний часопис «Плерома», з 2001 р. – редактор літературного часопису «Потяг 76».
Автор романів: «Адепт» (1997; у співавторстві з Олегом Гуцуляком), «Пафос» (2001), «Імператор повені» (2003), «Втеча майстра Пінзеля» (2008), «Богиня і консультант» (2009).
Книги малої прози: «Візантійська фотографія» (2002), «Інше ґроно проникнень і свідчень» (2006), «Ідеальна У» (2007).
Член Асоціації українських письменників.
Живе в Івано-Франківську.

Фото:  dzyga.com