«Птахи із теплим невидимим повітрям облизували білі стіни будинку. Вони падали тихо, наче шматки кіптяви, наче запізнілі думки, де не було почуттів, а лише жорсткий і таємний зміст».

«Очі у неї світилися чистотою полудня, і її слюдяний погляд висів над тихими зграйками пилюки в косяках обіднього зимового сонця».

«Над пагорбами стояли сині дощі, короткі і смішні, наче мітли».

«Дерева викидають останні залишки тепла, і запаморочливої краси червоні корони пливуть, похитуючись, у кварці простору. Повітря нерухоме, а багряна какофонія фарб плутається у срібних нитках бабиного літа. Баржі висять на річці великими каравелами, наче іспанські корсари беруть на абордаж берег столиці».

«Ранок чистими кварцовими стрілами, з тріском пробився крізь бетон і скло вікон».

«У повітрі висіла чиста радість ранку, ще не спотворена, не зіжмакана подіями. У вікна впливали потоки світла — хвиля за хвилею. Пилюка тремтіла у сонячних косяках, перекидаючись з однієї кімнати у іншу».

Які б жахіття чи смертні гріхи не описував Олесь Ульяненко (справжнє ім’я — Олександр Ульянов; 1962—2010), особлива поетичність, притаманна тільки тим авторам, що в першу чергу люблять і вміють працювати з мовою, не покидає його ніколи.

Так і з «Софією». Це — роман з двома навдивовижу несхожими героями: звабливою дівчиною-підлітком Софією і дорослим, широкоплечим, не дуже щасливим чоловіком на ім’я Лукаш. Вона — дочка багатих батьків, він — патологоанатом. Цілком очевидний сюжет, що міг би тут надумати менш талановитий письменник, цілком зламано Ульяненком. Він розгортає справжню фантасмагорію насильства, сексу й меланхолії, зі знанням справи витворює захопливу битву між Еросом і Танатосом, причому ці дві сили розривають між собою майже всіх головних героїв і героїнь. Загалом, суперечності — одна з головних рушійних сил текстів Ульяненка.  І в «Софії» це  втілено, можливо, навіть яскравіше, ніж у більш ранніх текстах. Цей роман захоплює і лякає. Цей роман треба читати.

Сама біографія Олеся Ульяненка виглядає як карколомний трилер: бурхлива хорольська юність, навчання в медучилищі, втеча з дому, мандри Далеким Сходом, морехідне училище, служба в Афганістані, участь у боротьбі за незалежність України, бездомні поневіряння в Києві, здобуття єдиної за всю історію Малої Державної премії ім. Т.Шевченка (роман «Сталінка»), анафема від православної церкви Московського патріархату (роман «Знак Саваофа»), тавро першого офіційного письменника-порнографа (роман «Жінка його мрії») і, врешті, смерть за не зовсім з’ясованих обставин.

Але й смерть не поклала край цьому сюжету. Вже після неї, надто ж останні два роки, Олесь, схоже, став одним із наших центральних культурних героїв. Минулого року видали його книжку й запустили зйомки трьох повнометражних фільмів, пов’язаних з ним: «Дикі коні» (режисер — Володимир Тихий); «Серафима» — екранізація однойменного роману (Марися Нікітюк); документальний біографічний «Олесь Ульяненко: без цензури» (Юлія Шашкова). Цього року, окрім «Софії», у «Фоліо» також перевидана антиутопічний «роман-комікс» «Перли і свині».

Мабуть, така актуальність — не тільки через стандартну в літературі колізію визнання таланту після смерті. Просто, схоже, Ульяненко, з його темною й точною авторською оптикою, нервовим письмом, бунтівними, волелюбними героями й героїнями не так випередив свій час, як угадав наш.+

Дуже українська доля.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК