Колись, у епоху класицизму драматург, не довго думаючи, називав свою п’єсу просто «Федра», «Сід» або «Медея» і починав працювати, не переживаючи з приводу розгортання сюжету, зав’язки, кульмінації, розв’язки. За нього це вже було давно вигадано попередниками. Змінити класичні сюжети він не міг. Федра, обмовивши пасинка Іполіта, мусила наприкінці повіситись через муки совісті, розгнівана Медея хоч як її не благай, таки вбивала власних дітей, щоб помститись зрадливому Язону, а Сід приречений одружитись з Хіменою, врятувати Іспанію від маврів і бути зрадженим власним королем. Для чого ж автори бралися за такі сюжети, де, начебто, не могли нічого змінити? Та все ради можливості інтерпретації вічного сюжету, певної модернізації його, представлення власного потрактування тих далеких подій.

Відомий харківський дует Дмитра Громова і Олега Ладиженського, які пишуть під спільним псевдонімом Генрі Лайон Олді, представив нову збірку оповідань і віршіх «Еллада: про що мовчав Гомер», яка стала чи не підсумком їхнього багаторічного освоєння античної тематики. Вже були епічні романи про Геракла, Одіссея, Амфітріона, Беллерофонта. Чого ж іще можна додати до цього велетенського полотна? А саме їх – інтерпретації і потрактування окремих сюжетів, щоб невеликими але влучними мазками завершити картину, примусити її оновитись і засяяти багатьма кольорами.

Показово, що співавтори найбільше зосереджуються на Троянській війні. Цим самим вони начебто підкреслюють зв´язок і цієї своєї збірки з попередніми книгами, виданими під час повномасшабної війни, яка триває вже п’ятий рік поспіль. Практично у кожному з оповідань звучить мотив утоми від безглуздої безкінечної бійні, яка розтяглася на десятиріччя. І нападники, і оборонці шукають виходу з безнадійної патової ситуації, проте знайти його не можуть навіть за допомогою безсмертних богів, які й самі вже заплутались, хто з них на якому боці воює. Невеликими, майже непомітними і ненав’язливими мазками письменники доповнюють наші уявлення про ту або іншу подію Троянської війни, того або іншого її героя. Більш виразними стають портрети хитромудрого Одісея, впертого Агамемнона, тупуватого Аякса, гордого Ахілла, самозакоханого Париса, шарлатанів-ошуканців Лаокоона, Тіресія, Калхаса, Мопса. Проте, як нам видалося, особливий акцент автори роблять не на самих героях війни, а на тих, хто очікує їхнього повернення. У цій збірці виразно показані жіночі образи: чарівної Андромахи, яка символізує подружню вірність, премудрої Касандри, якій не приніс щастя пророчий дар, безсмертної красуні Єлени, навколо якої змінюється безкінечна череда чоловіків, жоден з яких так і не зумів запалити у ній вогонь кохання. Поряд зі смертними страждають і безсмертні жінки та чарівні створіння. Парадоксально звучать «правдиві» історії життя Скілли й Харібди, трьох ериній, характер яких зіпсували жалюгідні умови проживання.

Щодо композиції збірки, то нам видалося, що доцільним би було поставити оповідання «Човняр, або Відвідай мене в моїй самотності…» останнім, навіть уже після філософських віршів Олега Ладиженського, які виконують тут роль певного саундтреку. Харон і Геката, які лишилися самі-одні у цьому жорстокому світі. Давно відійшли у небуття усі вірні, яких вони  обслуговували і які їм слугували. Не стало античного світу. Лише ці двоє вперто чекають, що хтось прийде, комусь знадобляться їхні послуги. А не прийде більше ніхто... І у цьому правда життя, і тут можна давати завісу. Фініта ла комедія, можна розходитись, шановні читачі.