Є в мене така одна мрія, що, на відміну від деяких інших моїх мрій, піддається дуже простому й виразному формулюванню. Це всього тільки три (включно із прийменником) слова: Україна в НАТО.

Можливо, ця мрія має цілком раціональне походження. Скажімо, ясне усвідомлення, що якби Україні вдалося своєчасно стати членом Альянсу, то ніякої "русской весны" з усіма подальшими наслідками вона б не зазнала. Так, були б, як у країнах Балтії, всілякого типу провокації та локальні гопницькі наїзди. Але не було б найстрашнішого - тисяч людських життів, які "русская весна" забрала собі.

Проте що означає в нашому випадку своєчасно? Особливо для такого, м´яко кажучи, складного і не завжди сумісного з часоплином випадку, як український? З усім його радянським (навіть не пострадянським) баластом, зі всіма нереформованими силовиками, з найвищим ступенем російської інфільтрації в усі без винятку сфери, а передусім оборонну й безпекову?

У 2004 році, синхронно з балтійськими країнами, це було неможливо. Для того, щоб це уможливити, країні слід було якось увиразнюватися, означувати себе та свої прагнення. Наприклад, через Помаранчеву революцію. Тож 2008-го в Бухаресті Україна почула від Альянсу, що це (її вступ) не тільки можливо, а - й тут починається фантастика - ледь не неминуче. Хоча в той же час будь-яку конкретність було відкладено. По суті справи НАТО давало рівні шанси для об´єктивного визрівання кожного з варіантів. Чи з НАТО, чи поза НАТО - залежало від самої України, сконсолідованої волі її суспільства та керівництва.

Однак із Україною так не можна. Щойно її залишити саму на себе, вона обов´язково утне щось нерозумне. Того разу вона обрала собі у президенти Януковича і повернулася під російський контроль. Вступ до НАТО вже навіть не відкладався - його знімали з порядку денного і викреслювали з усіх програм майбутнього.

Одним із наслідків цього розвороту стало й те, що нині, через цілих (і яких!) чотири роки після усунення згаданого діяча від президентської влади, ми в Україні змушені дізнаватися про альтернативне значення слова "аспірант". Виявилося, що в НАТО буває й такий статус, аспірантський. Наші прагнення (аспірації) до членства в Альянсі знову визнано офіційно. Ми навчаємося в аспірантурі.

Я потихеньку здогадуюся, що це якийсь черговий фільтраційний трюк, тимчасова, з розряду вічно тимчасових, заміна реальної перспективи вступу чимось ефемернішим. Адже далеко не всі аспіранти стають докторами. І навіть далеко не всіх допускають до захисту.

Політику Альянсу можна чудово зрозуміти: Україна не просто залишається нестабільною та ненадійною - вона ще й продовжує зазнавати агресії з перманентними бойовими діями, вона втратила території, в неї стільки безпекових проблем, що тільки до НАТО її приймай.

Але це якщо дивитися стандартно і лінійно, не враховуючи глибиннішого змісту тієї надзвичайної ситуації, в яку путінська Росія заганяє вже не тільки Україну й не тільки пострадянські країни, й не тільки Європу. Тому цілком можливими стають і радикально нестандартні кроки. Як мені здається, відчутні зрушення у свідомості альянтів в цьому напрямку все-таки відбуваються.

Протягом кількох останніх тижнів тему активізували: Україна просить зафіксувати свій аспірантський статус (не дуже второпаю навіщо, хіба що як синицю в кишені), а з боку НАТО пролунали вельми конкретні поради заступниці генерального секретаря, суть яких - зосереджуватися на реформах, а не на отриманні "обгортки" з ПДЧ. Зрештою, й новопризначений державний секретар США вже встиг потішити нас словами про те, що в НАТО є "велика група країн", які очікують приєднання України до блоку. І вони ж таки, представники цієї "великої групи", сподіваються від українців таких дій, після яких їх можна буде запрошувати до членства.

В цьому епізодичному діалозі, як у краплі води, відбивається вся специфіка стосунків української влади із демократичним Заходом. Першій потрібні обгортки й бонуси, другому - реальні зміни.

І навряд чи така собі дрібничка, як періодичні облави військкоматів на юнаків призовного віку по нічних клубах і дискотеках, переконає Альянс у нашому стрімкому наближенні до спільних цінностей демократії, індивідуальної свободи та верховенства права.                

Юрій Андрухович