Re: цензії

«Я буду дивитися, як ти пишеш» – особиста, глибинна і настроєва поезія, ілюстрації до якої створила київська художниця Ілона Сільваші. Допомагала авторці публічно переосмислювати вірші і ділитися ними поетеса Галина Крук.

«Вірші я писала скільки себе пам’ятаю, – розповідає Ніна Кур’ята. – Моя бабуся записувала їх за мною, вважала це невід’ємною частиною мене. Носила у районну газету, їх публікували – у 6 років я навіть мала перший гонорар. Для мене поезія завжди була альтернативним світом. Це можливість створити якесь своє середовище, і таким, яким я хочу його сприймати. Особливо, коли втомилася від усього, що бачу навкола. До слова, найкраще мені пишеться, коли я в дорозі. У потягу чи в літаку. Коли сів телефон і ніхто не турбує з робочими питаннями – можуть прилетіти творчі думки й образи. Це моя альтернативна реальність і своєрідна медитація».

Ніна Кур’ята за фахом – біолог, і навіть колись викладала біологію в школі. Тож, мабуть, не дивно, що у її віршах дуже багато «біологічного» погляду. «Ніна Кур’ята іншими очима дивиться на природу, на те, як все розгортається, – зауважує Галина Крук. – Скажімо, у книзі "Я буду дивитися, як ти пишеш" є образи насіння чи стебел. Образи того, що росте. Також кров і лімфа – рідини, які пов’язані із людською життєдіяльністю. У повсякденному житті ми сприймаємо людину, вписану у соціум і в якісь суспільні рамки. А у віршах Ніни Кур’яти людина – наодинці з природою і з процесами, що відбуваються у Всесвіті».

За словами авторки, найкомфортніший формат спілкування для неї – «людина-людина». «Та коли прочитаєте мої вірші, побачите, що там багато діалогів "людина-природа". Тут навіть заєць на обкладинці (сміється). І багато дерев, птахів, риб, рослин», – каже поетеса.

Ніну Кур’яту часто запитують про поєднання її редакторського досвіду та ролі керівника із ліричним образом, який проглядається у віршах. До того ж, людину, яка щодня перебуває у потоці новин та подій, складно «змусити» творити щось поміж цим. «З мене уже жартували, що книгу я назвала, звертаючись до своїх підлеглих – "Я буду дивитися, як ти пишеш" (сміється), – каже авторка. – Один із гостей попередніх презентацій написав мені повідомлення, мовляв, думав, що я – "залізна леді", а я, виявляється, лірик. У віршах я така, яка є. На роботі виконую соціальні ролі – у мене є контракт, є посадові обов’язки і структурованість. Коли я зайнята словами і текстами під час робочого процесу, то вже на поезію мене не вистачає. Парадокс – що ближче робота наближена до слів, то менше можливості до писання, власне, поезії. У голові вже немає місця для якихось образів. А коли міняється картинка і я впадаю в трохи "трансовий" стан – тоді і приходять вірші».