Приголомшливі та вдумливі кроки оповідача і його товариша Фридерика маніпулюють свідомістю читача протягом всієї подорожі воєнною Польщею, хоча дія й відбувається переважно на одній локації.

У певний момент ти почуваєшся третім у цьому тандемі варшавських мисливців-мислителів, але вже наступна сторінка витинає з тебе когось з тих двох цнотливо-полохливих створінь − Гені чи Кароля. Намагаючись ухилитися в зеленій траві від підбора Фридерикового шкіряного черевика, зрештою, ти − розчавлений надвоє черв’як. У цьому магія Вітольда Ґомбровича, що, ніби трішки збочений пристаркуватістю літ режисер, не змушує, але схиляє недосвідченого актора/актрису до раніше не відомих ролей. І ролі ці не відверто еротичні, але зрежисовані на грані фолу, не жорстоко-насильницькі, але наповнені завуальованим гнівом.

«Порнографія» почуттів

Ці двоє викохують прагнення досягти від цнотливих в силу віку та виховання підлітків фізичного збудження, щоб в результаті обидва тандеми сповна отримали порції щирої емоційної насолоди. Та натомість пошук чогось незвичайного екстримально-сексуального був віддячений цинічно-кривавим убивством. Треба визнати, що загальне одурманення, котре акумулюється у повітрі протягом всього твору, не могло скінчитися нічим іншим, як смертовбивством, оповитим глухою тишею і густою темрявою ночі.

Може видатися, що вбивство в період згубної війни − справа незначна і буденна, не варта уваги. Але описана в романі смерть буквально наелектризувала всіх присутніх героїв. Тут Вітольд Ґомбрович застосовує наднадійну формулу сюжету для успішного твору: інтелектуальне сплетіння бажань двох інтелігентів породжує еротизм в його первозданній чистоті, аж раптом (!) до описуваного нагромадження вривається неочікувано-кривава розв’язка.

Плин та дещо спішений темп, що їх навіває роман, настільки в’язкі, що у певний момент відчувається глибинна радість, адже приємні на смак речення та насичені інтелектом словесні формули відкидають будь-яку динаміку. Ти, як той молодий актор/актриса, всеціло поринаєш в жилаві, зморщені, але вправні руки поважного віку режисера.

«Порнографія» думок

Незалежно від бажання читача, письменник робить останнього співучасником всього, що втілюється на його імпровізованій театральній сцені*. Ефект розщеплення думок не покидає: доки ви боретеся із лютим «Що це в дідька було?! Це ж справжнісіньке бо-же-ві-ллля!», паралельна частина читацької свідомості, пригнічуючи сороміцьке збудження, шепоче стиснутими губами: «Чи трапиться мені пізнати щось подібне ще хоча б раз?…».

«Порнографія» належить до творів мистецтва, які є поза часом і простором. Вона потрібна в усі часи і в кожному суспільстві. Сторінки людських відвертостей підтверджують та накопичують наші найтаємніші, часом деструктивні, страхи й химери. Проте після прочитання ви не залишитеся з підсвідомим на самоті. Їх (страхи) буде з ким розділити − чи з кимось із героїв роману або, навіть, із самим автором. Тож і червоніти за них доведеться менше. Щось подібне люди переживають, спільно втілюючи злочинний акт. Завжди маєш з ким розділити покарання, пережити вдіяне. Варто пам’ятати, що внутрішні демони знають наші вразливі місця й активізуються як тільки ми ослабли чи піддалися на їхні загравання.

Лишається подякувати Вітольду Ґомбровичу, що таки не написав те, що «задумувалося спочатку» як щось «принаймні трішки, на кшталт „дешевого роману“», а винагородив нас цим великим театральним експериментом середини ХХ сторіччя.

Сергій Бабкін