Маеліс де КЕРАНҐАЛЬ— французька письменниця, авторка десяти романів, лауреатка багатьох літературних премій, зокрема Prix Orange du Livre, Prix France Culture/Telerama, Grand prix RTL du livre у Франції та Wellcome Book Prize у Великобританії за роман «Ладнати живих». 2016 року побачила світ знята за романом однойменна французько-бельгійська кінодрама.

У такий спосіб— мовою мистецтва— європейські країни обговорюють непросту для Європи й усього світу тему посмертного донорства.

Сюжет «Ладнати живих» розгортається навколо ситуації, коли смерть одних дає надію на життя іншим. Троє юнаків потрапляють в автокатастрофу, і для одного з них вона закінчується термальною комою, а для його батьків— непростим рішенням: чи дозволити серцю сина битися далі в чужих грудях.

Проблема, яка в Україні традиційно розглядається у площині корупційних зловживань, економічної нестабільності чи невпорядкованого законодавства, у романі Маеліс де Керанґаль проектується на інший рівень: готовність людства сприймати тему донорства органів у координатах співпереживання, толерантності, гуманності, усвідомленого прийняття.

Ми зв’язалися із Маеліс де Керанґаль і попросили її відповісти на кілька запитань щодо роботи над романом, ставлення французького суспільства до донорства органів.

РОМАН ЯК СПОСІБ ПОШИРЕННЯ ЗНАНЬ

— Як часто тема трансплантології обговорюється у Франції? Хто долучається до таких дискусій?

— Ця тема обговорюється доволі часто, переважно на рівні національних дебатів, оскільки законодавство постійно змінюється. З огляду на те, яких обертів набуває зараз трансплантологія, загострюється також проблема нестачі органів для пересадки. Але ключовою у всіх обговореннях є думка, що людське тіло— не матеріал. Тому в ситуації трансплантації обов’язково мають враховуватися побажання людини, яка пішла з життя, або ж її родичів. До цих дискусій активно залучаються не лише лікарі, члени асоціацій реципієнтів, а й мислителі, філософи й такі моральні авторитети, як священики.

— Ви у неймовірних деталях описали операцію із трансплантації. Що стало основою опису?

— Я дуже переймаюся тим, у який спосіб роман як жанр художньої літератури може надавати доступ до знань і поширювати ці знання серед широкого загалу.

Тож літературна складова роману ґрунтується на дослідженні, яке я проводила одночасно із роботою над текстом твору. Я брала інтерв’ю у координатора— особи, яка відіграє у всій процедурі донорства органів таку ж роль, як Тома Реміж у моєму романі. Ми дуже багато говорили з ним про людський бік усіх технічних процесів: як повідомити про намір, як говорити з рідними, що таке делікатність, співпереживання, вміння слухати. Я також була в Національному агентстві біомедицини. Там я зустрічалася з людиною, яка створила спеціальну комп’ютерну програму, здатну визначати сумісність імунологічної системи донора й реципієнта, порядок почерговості серед тих, хто перебуває у списку очікування на пересадку, і життєво важливі питання логістики.

«НАДАТИ НЕПРОСТОМУ ЗМІСТУ ФОРМИ ЗВИЧАЙНОЇ МОВИ»

— На що ви розраховували, беручись до написання роману з такої непростої теми? На яку реакцію суспільства сподівалися?

— Насправді я ні на що не розраховувала і не сподівалася. Бо не вважаю книжку знаряддям ідеології чи можливістю для письменника продемонструвати його активну позицію. У мене інакше ставлення до літератури. Для мене найважливішим є можливість розповісти про зв’язок між особистістю і суспільством, ким ми є насправді як людські істоти. А також, як усе це описати, надати непростому змісту форми звичайної мови.

— Що було найскладнішим у роботі над романом?

— Його початок. Бо він сповнений насилля. Було неймовірно важко писати про мозкову смерть Сімона і реакцію на це його мами, Маріанни.

ТЕМА, ВМОНТОВАНА У СЛОВА

— Білл Гейтс назвав ваш роман серед переліку п’яти книжок, обов’язкових до прочитання цього літа, і підкреслив, що мова твору— напрочуд поетична. Це ваш звичний стиль письма? Чи така непроста тема потребувала особливих слів і метафор?

— Я не змінювала свій стиль письма спеціально для цієї книжки. Стиль і тема завжди переходять одне в одне. Вони існують невіддільно. Я не використовую мову як засіб чи інструмент досягнення чогось, але намагаюся майстерно пропустити тему крізь слова, ніби вмонтовуючи її у них.

Єдине, на чому хотілося б наголосити,— це питання ритму й динаміки, які надзвичайно важливі саме для цієї книжки. Мені хотілося надати реченням ритму серцебиття, щоб текст нагадував кардіограму. Прагнула прискорення, уповільнення і зупинок; нагальності, від якої перехоплює подих, швидких дій. А тоді— сповнених медитативного споглядання пауз, коли головні герої намагаються віднайти свій шлях у океані їхнього болю.+

Аліна Акуленко