Я ось далі думаю про "антихабарницький" флешмоб, що його днями запустили в мережі. Думаю ось що. Чому така, здавалося б, проста й очевидна річ, як неприпустимість хабарництва, далі викликає купу реакцій та обговорень? І чому, зрештою, справа так і не йде далі цих реакцій та обговорень? Що в цьому випадку може зарадити проблемі: суворі закони чи громадська активність? Зазвичай у нашій країні все тримається саме на громадській активності. Із суворими законами, зазвичай, не складається. Але тут чомусь навіть активності не вистачає. Всі ж розуміють, що давати (чи брати) хабарі - недобре, багато хто, припускаю, навіть усвідомлює, що це небезпечно, а ось далі лише й доводиться чути про рівень корумпованості, що невпинно зростає, про постійні скандали та затримання "на гарячому" посадовців, про невпинну, проте чомусь таку малоефективну боротьбу з усім цим. І виникає питання: що не так? У чому причина такої безпорадності перед очевидним злом? Кого звинувачувати: злочинну систему чи самих себе?

Система, безперечно, на добре слово не заслуговує. Проте наскільки чесно кожному з нас від неї, від злочинної системи себто, дистанціюватись, відмежовуватись? Ну справді - ми ж усі, час від часу, вряди-годи, так чи інакше з цим стикаємось. І не завжди знаходимо в собі сил не порушити, не давати (чи не брати). Всім же доводилось давати хабарі? Ну всім, погодьтесь. Десь хочеш спростити собі життя, десь не хочеш набути проблем, десь просто не вважаєш це серйозним порушенням. Іноді виправдовуєш себе, іноді, що теж буває, того, кому даєш чи від кого береш. Традиційно недобрим словом згадуєш систему - мовляв, з такою медициною (варіант на вибір - освітою, правоохоронними органами, комунальними службами) без хабарів просто неможливо. Іноді стримуєшся, опираєшся, скандалиш, уникаєш цієї солодкої спокуси - вирішити власні проблеми за рахунок порушення закону. Проте спокус так багато, а життя таке коротке. А система така міцна й непорушна. І що страшного в тому, аби поскоріше відчепитися від автоінспектора і спокійно поїхати собі далі (й більш ніколи не порушувати - ні-ні, ніколи!), чи в тому, аби налагодити добрі стосунки з лікарем, який буде тебе лікувати (це ж стосується найважливішого - здоров´я!) Нічого страшного - справа звична, доведена до автоматизму. Іноді й хочеться запротестувати, дотриматись принципів, задемонструвати переконання - але чи-то часу бракує, чи-то впевненості, чи-то однодумців, які б підтримали й утвердили.

Я в цьому випадку час від часу (вряди-годи) згадую початок 2000-х - і автобус, що перетинає польський кордон, і публіку, що нервує та непокоїться (адже це теж не так просто - перетин кордону, навіть якщо в тебе все гаразд із візами та запрошеннями, система й цю - просту й очевидну - процедуру ладна була перетворити на біг із перешкодами). І хтось перший не витримує й біжить до водія. І той говорить, що коли зібрати по п´ять євро з рила (себто від однієї фізичної особи), то кордон можна буде перетнути куди скоріше та безпроблемніше. І тут публіка починає ще більше нервувати й непокоїтись, ділячись при цьому на дві фракції: тих, хто вважає, що треба дати й не морочити людям голову, і тих, хто давати не хоче (комусь шкода п´ять євро, а в когось і справді принципи). І ось у тебе якраз принципи, і ти навіть не боїшся їх задекларувати. І говориш, що п´ять євро - не гроші, але з якої радості? І ніби говориш переконливо, і ніби правильні слова знаходиш. Але перемагає, як і завжди в таких випадках, фракція, готова дати. І починається крик і лемент, і тебе вже звинувачують в намаганні всіх надурити, і вже роблять тебе винним, звинувачують тебе (саме тебе!) в нечесності та аморальності - мовляв, ми маємо за цього придурка платити, маємо вирішувати його проблеми за рахунок своїх злиденних статків. І ось уже вся публіка (включно з тими, кому шкода грошей і в кого принципи) дивиться на тебе, як на злодія, якого піймали на гарячому. І ти теж починаєш якоїсь миті почуватись злодієм, який раптом вирішив усіх розвести на їхні стражденні євро, і дістаєш свою долю, і ви успішно перетинаєте кордон, хоча до кінця маршруту на тебе й далі дивляться, як на потенційного маніяка. І ти їдеш і думаєш: ну й до чого тут система? 

Я, власне, до чого веду. Не сумніваюсь, що колись ми всі таки сприймемо той простий (і від того такий неприємний) факт, що всі проблеми, які нас оточують і супроводжують у цьому непростому житті, - насправді наших рук справа. Система системою, але це саме ми обираємо нечесних політиків. Саме ми заплющуємо очі на те, чим (за наш рахунок, між іншим) займається влада. Саме ми даємо й беремо. Всі ми. Можна, звісно, при цьому відокремлювати себе від решти співгромадян і стверджувати, що тебе це не стосується, але ж, чорт забирай, у тебе з цими співгромадянами спільна країна. І спільні кордони. І бюджет у вас теж спільний.  

Такі ось думки. Максимально прості. Максимально очевидні. Й максимально безпорадні.