Автор зізнається, що цей роман став для нього "піснею прощання з Одесою" - Іван одесит, і саме тоді переїздив до Києва. Через 10 років він вирішив доопрацювати написане, лише після цього книгу надрукував видавничий дім "Комора".

Нині Іван Козленко - директор Національного центру Олександра Довженка.

ВВС Україна насамперед попросила автора презентувати свою книгу.

Іван Козленко: Часто кажуть, що це роман про Одесу. Звісно, це основне слово, формотворчий елемент у романі, але для мене важливішим було те, що це книга про молодість. Про буяння, нестримність, винахідливість молодості. Саме такі настрої я хотів передати.

Ну а всі події розгортаються на тлі Одеси. І герой книги є свідомим одеситом.

ВВС Україна: Отже, ви орієнтувалися на молодого читача?

І.К.: Коли я писав, я не думав, якого віку люди читатимуть роман. Мені було важливо розкрити важливі для мене особливості сучасності, зафіксувати їх. Бо я усвідомлював, що часи моєї молодості у моєму місті ніким і ніяк не зафіксовані. Ані на письмі, ані у кіно.

А оскільки Одеса потерпала від тривких, нав´язливих міфів, - мені хотілося показати альтернативу цим міфам.

ВВС Україна: Одеським міфам? У чому вони і яку альтернативу їм ви шукали?

І.К.:Цей міф і зараз існує - міф якоїсь окремішності, унікальності цього міста. Безумовно, це є, але я б не називав ці риси провідними чи такими, що формують якусь одеську ідентичність. Це радше фасад, ерзац.

Насправді місто і тоді, і зараз асимільоване в російськомовну культуру, тому говорити про те, що одесити є носіями якоїсь особливої ідентичності, не доводиться. Я би ще міг це сказати про свою бабусю, якій 95 років, про її час, але не про людей мого покоління чи й старших.

ВВС Україна: У книзі ви повертаєте читача в Одесу 20-30 років минулого століття. Власне, є постійне перегукування з тими часами і нинішніми. Якби ви порівнювали атмосферу міста тоді і зараз?

І.К.: Зараз я в Одесі вже гість, не знаю, що там відбувається.

Але коли писав книгу, для мене було важливо показати енергію молодості і у ті роки, і зараз.

У романі я пишу про молодість Олександра Довженка, Юрія Яновського, який написав "Майстра корабля" 25-річним юнаком.

У романі є цитата із щоденника Яновського, у якій він розповідає, що, якось, лежачи на палубі, збагнув, що написане ним читатимуть вже після нього.

І ось ця рефлексія молодої людини, яка б не мала бути обтяжена усвідомленням швидкоплинності часу, як виявилося, і для мене, і для мого покоління також була близькою.

Це було цікаво і несподівано - читаючи щоденники Яновського, знайти свого однодумця, фактично, сучасника, але з іншого часу.

ВВС Україна: У романі є роздуми про те, як людина, котра займається літературою, іншою творчістю має розвиватися. Чи має вона бути укоріненою у свою культуру з народження, чи навпаки, здобувати її. Дуже критично герой "Танжера" каже: "У нашій державі все не так. Це якась безвихідь. Немає єдиного джерела, з якого б живилася культура. Немає спільного міфу. Навіть спільного ґрунту…" Чи не занадто песимістично чи й навіть фатально?

І.К.: Це питання ідентичності, яким ми переймалися тоді. Ми були у пошуку власного "я", і ця тема була для нас дуже нагальною. Власне, цей діалог героїв є квітесенцією усіх наших роздумів про те, ким ми є і ким маємо бути.

Коли я кажу "ми" - маю на увазі групу молодих людей, які були готові до експерименту - працювати в українському культурному полі, у російськомовній Одесі.

Ми розуміли, що ми обрали культуру, в якій не народилися і не зростали, ми не були укорінені у неї. І що навіть виплекавши її, все одно лишалися новонаверненими людьми. Тому усвідомлення цього викликало такі дещо екзистенційні, похмурі відчуття.

Насправді, це була і якась заздрість до людей, які не стоять перед таким вибором, які народилися у певних умовах і не стикаються із проблемою вибору, які набагато природніше почуваються у своїй культурі. Така собі ностальгія за наперед заданою ідентичністю.

Якої, як я тепер розумію, вочевидь не існує, бо є вічна трансформація.

ВВС Україна: Герої роману - і ваші сучасники і попередники - переживають вир емоцій кохання, інтимних стосунків, у тому числі не лише між чоловіком і жінкою...

І.К.: Це була спроба протиставити штучно виплеканій ідентичності, про яку я щойно казав, щось справді природне, стихійне, нестримне.

Маю на увазі почуття і відчуття енергії молодості, коли кохання - значуща складова.

Мені здавалося, що такі стосунки є зв´язувальним елементом у структурі роману.

Герої вперше пізнавали ці емоції і те, що з ними відбувалося, є ознакою молодості - коли ти стикаєшся із незвіданим і як у цьому незвіданому переломлюється світовідчуття.

ВВС Україна: Назва книги досить загадкова. Танжер - приморське місто на півночі Марокко. Чому саме так ви назвали роман?

І.К.: Назви не було до останнього моменту.

Хто бачив мою книжку, той помітив, що кожен розділ роману починається із цитати відомого або невідомого автора, яка передавала настрій, суть розділу.

Це були цитати Юрія Яновського, Володимира Сосюри та інших. Епіграфом для усієї книжки я обрав цитату Вільяма Берроуза про Танжер - місто, яке асоціюється зі свободою, звільненням.

ВВС Україна: Роман за структурою виглядає як кінематографічний. Чи ви не плануєте екранізувати свою книгу?

І.К.: Так, я від багатьох людей чув, що текст роману є кінематографічним. У ньому справді використано метод монтажних склейок, як у кіно, але я не думав, що це аж таке щось оригінальне, у літературі це доволі поширена річ.

До мене зверталися продюсери із пропозицією зняти фільм, але, звісно, це складний процес. Не йдеться про те, що наступного року фільм може з´явитися, попереду ще багато роботи для того, щоб з´явився сценарій такого фільму.

Світлана Дорош