І немає значення, скільки в середині них сховалося болю, нещасть, смертей, драми, а може, там тільки “метелики і веселки”. Головне, той стан, який огортає тебе з ніг до голови під час і після прочитання тиких книг. Одна з них для мене – “Три товариші” Ремарка. Хепі-ендом там і не пахне, але прочитаєш – і в середині тебе оселяється стільки бажання до життя, стільки віри у любов...

Про те, наскільки різними можуть бути життєдайні книжки, можна судити, занурившись у творчість французького письменника, драматурга і філософа Еріка-Еммануеля Шмітта, який чи не найкраще з сучасників вміє консервувати любов до життя у книжках. У його творчості є і романтичні оповідки, і детективні історії, і філософські драми, і твори з історично переосмисленим фундаментом... Який жанр не копнеш – Шмітт там вже побував. І у кожному з них йому вдається знайти ту грань, яка показує не безвихідь, не занепад чи приреченість, а шанс на щастя, який ніколи не зникає, дарує відчуття цінності кожної миті і її неповторність.

Здавалося б, що може бути сумніше за історію смертельно хворого маленького хлопчика, який знає, що от-от помре, і який до останнього дня не бачитиме нічого, окрім білих лікарняних палат? Це – сюжет однієї з найвідоміших книг Шмітта “Оскар і рожева Пані”. Щасливого кінця у книжці немає, зрештою, його і не могло бути. Хлопчик був смертельно хворий – він помер. І отут якраз не пасує ставити крапку, бо те, як повноцінно, колоритно він зумів прожити своє коротке життя, декому не вдається і за століття. Бо хоч закінчуєш читати зі сльозами на очах, але і з усмішкою. Бо смерть – це природно, помирають усі, але от жити, як не банально чи дивно це звучить, випадає не кожному.

Не багато радості випадає і головному герою книги “Улісс із Багдада”. Нелегал, який, втікаючи від батьківщини, з жахливого Іраку, не може знайти свого місця ні на карті світу, ні у суспільстві... Свого місця він так і не знаходить, так само, як і свого життя. Більше того, він навіть втрачає надію, яка штовхала весь цей час уперед. Та врешті-решт ця книга не стільки про втрати і страждання, скільки про батьківську любов і опіку, яка супроводжує тебе навіть тоді, коли найрідніші помирають, про оази серед пустелі, які виявляються не міражами, про людську доброту, про безкорисливу любов і дружбу, і про те, що навіть на шляху в нікуди є зупинки, обравши які, хоч на мить, але стаєш щасливим.

“Секта егоїстів”, “Євангеліє від Пилата”, “Месьє Ібрагім і квіти Корану”, “Діти Ноя”, “Одетта. Вісім історій про любов”, “Мрійниця із Остенде”, “Борець сумо, який ніяк не міг потовстішати”... Кожною книжкою Шмітт ненав’язливо, іронічно, просто говорить про складне. Бо нічого немає простішого і складнішого за сонячне світло, а саме з ним у мене чомусь асоціюється любов і життя. І саме ним по самі вінця, хоч і у переносному значенні, наповнені книги Шмітта.

Оксана Зьобро