Право на історичну суб’єктивність Чеслав Мілош (1911—2004) — класик польської літератури і лауреат Нобелівської премії — заслужив давно і надійно. Виїхавши з комуністичної Польщі, поет–емігрант не одразу піддався спокусі писати на поталу буржуям проти рідного радянського ладу, який виховував його як слухняного літератора, але випестив натомість справжнього дисидента. Хай там як, але «Абетка» Мілоша — це справжня енциклопедія життя, словник з літератури, історії, філософії, кожне з понять якого має життєве підґрунтя, а кожна фігура займає своє особисте місце у переліку імен.

Отже, «Абетка» охоплює цілу епоху — від часу дитинства Мілоша у міжвоєнному Вільнюсі, а також його юності за доби номенклатурного буття у комуністичній Польщі, до Франції зрілого віку і пізньої Америки, де він заснував першу в історії США кафедру полоністики. Щодо розвитку власної творчості сам автор «Абетки» зізнається, що еміграція стала його порятунком, бо довгий час, виїхавши з Польщі, де вже починав творити на вимогу соцреалізму, він упродовж багатьох років у Франції та Америці продовжував писати не під західну публіку, а проти неї. Натомість, будучи навіть в еміграції наїжаченим проти всього західного світу, Мілош зумів–таки пробитися через рідну мову і беззмістовний патріотизм до сміливіших понять. Тоді як дехто з його друзів в еміграції досі ностальгічно вважає Варшаву, де народився, «тихим провінційним містечком після насиченого культурними подіями Вільнюса».

Чесно кажучи, поняття, що трапляються в «Абетці», іноді аж надто сміливі як для поважного класика літератури. Точніше, їх розташування в системі традиційних цінностей, які, здавалося, повинні бути присутні в епохально–мемуарній праці Нобелівського лауреата. Це до того, що особливого пафосу, притаманного старому мудрагелю, в «Абетці» ми не виявимо, оскільки Мілош мовить до нас iз відстані перейденого шляху, де високі матерії стираються на попіл імперій, залишаючи невраховані дрібнички життя. «Старість перетворила мене на дім, відкритий для голосів людей, яких я знав раніше, про яких чув або читав», — значить автор, і тому не дивно, що у книжці Мілоша стаття про «Автомобіль» передує «Адаму і Єві», а видатні особи на кшталт Айседори Дункан, Альбера Камю і Достоєвського сусідують з якимись випадковими Лєною, Абрашею і Аліком Протасевичем. Утім нічого випадкового в цьому калейдоскопі ситуацій — принаймні для автора — не існує. Пияцтво, дружба, кохання — усе гуркоче в друк, набуваючи ваги у присмерку біографії.

Загалом Чеслав Мілош залишається чесний як із собою, так і з читачем його авторської прози. «Абетку я написав замість роману, точніше на межі роману, що стало результатом пошуку «великої форми», — зізнається автор, тож не дивно, що передмову до книжки склепав Юрій Андрухович, який так само колись запропонував читачам замість нового роману власну автобіографію назвою «Таємниця». «У мене була спокуса відкритися і зізнатися, що насправді мене не цікавить нічого, крім болю у власному зубі», — так само щиро значить Мілош уже на початку книжки, несвідомо цитуючи свого попередника, німецького класика Германа Гессе. Який у щоденнику зізнавався в тому, що жоден робітник не подав би йому руки, якби дізнався, скільки годин, днів, ба навіть тижнів він витрачає на пусте байдикування, розгулюючи містом і обмірковуючи задум нового твору. Чи зовсім нічого не обмірковуючи... Хоча Мілош так би не зміг, його злий дисидентський геній, позбавлений поживи у миролюбному кліматі Заходу, не міг витримати миру письменника навіть із самим собою. «Якби я постійно займався собою, то творив би літературу скарг і нарікань», — визнає Мілош в «Абетці», витягаючи на світло денне купу власних комплексів. І даремно він гадає, наче зберіг дистанцію щодо себе як автора, бо тут–таки зауважує, як дехто з його критиків вважав, що його життя і його поезія становили дивовижну єдність.

Слід зазначити, що «Абетка» Чеслава Мілоша була перекладена українською ще в 2001 році. Відтоді чимало видатних і не дуже авторів заверстало власне життя у спокусливу форму лексикону, але незвичним творіння Мілоша від цього аж ніяк не стало. І не тому, що кожне письменницьке життя передбачає відповідну міфологію творчості. Просто в декого це саме життя буває цікавішим за творчість.

Ігор Бондар-Терещенко