Українська література є – і розвивається. Люди пишуть, незважаючи на економічну нестабільність, особистий відчай, сміхотворні гонорари, які пропонують їм вітчизняні видавці (мені називали суму 500 грн. за роман!) – і, дякувати Богові, все ж таки пропонують, адже видавці так само живуть тут… Бути сьогодні українським письменником – абсолютно невдячна справа. Це не в нас знімають блокбастери за мотивами твоєї книжки – а якщо й знімають, хто, цікаво, з українських письменників отримує голлівудські гонорари? Чи є такі? Це ж не в нас прості люди ночами та днями читають книжки: ресурсу часу, грошей та особистої енергії вистачає, дай Боже, на здобування їжі. Літературний загал виживає між фарцою та заробітчанськими мандрівками у найширшому розумінні цих слів… Письменник Анчаров якось сказав, що літератор має бути коровою, яка пасеться, – а не біговим конем, який з останніх сил долає перепони. На жаль, у сучасних письменників України немає можливості повільно проводити час, розмірковуючи над долею країни, кризами особистості в інтегрованому суспільстві та зростаючою роллю взаємин у сучасному світі – для цього треба перемкнути тумблер з режиму «виживання» на режим «спокійне життя». І все ж таки якимось дивом і розмірковують – і пишуть.Талант – крихка річ. Крихка – але живуча. Тому глибока та щира шана тим, хто пише попри все, розвиває і досліджує мову і героїчно намагається довести, що навіть такі тонкі енергії, як література, можуть змінити наше суспільство на краще.

Що не сподобалось. Якщо ми вчимось культури їжі та господарювання, танців та співів, чому б не навчитись культури самовираження за допомогою слів? Так, наша публіка часто не розуміє різниці між футбольним матчем, рок-концертом та поетичним фестом, і якщо культурна спільнота відчайдушно долає наслідки міграційних цунамі та намагається привчити читати перше покоління городян,– навіть на побутовому рівні проведення заходів літфесту овації у підпитої молоді зривають, на жаль, слем-шоу у стилі виступу булгаковського шарікова – з відповідним епатажем, хамством та іншою атрибутикою з обох боків. Я розумію, що це, швидше, поганий шоу-біз, але… На мою думку, не можна виходити на сцену у майці з написом «Вчіть, б…, українську мову» – якось це досить дешево виглядає на тлі культурної історії країни. Не можна, на мою думку, 10 хвилин поспіль волати зі сцени своє улюблене слово на букву «ж» - тим більше, що, КРІМ грубої емоції та епатажу, за таким виступом часто нічого немає. Я проти усілякого пафосу, знаю, що образити митця може кожен, але звертаюсь до своїх братів та сестер по письменницькому цеху: давайте хоча б у рамках міжнародного літфесту пам’ятати, що для багатьох саме ми з вами є носіями культури. Підліткове прагнення виділитися за будь-яку ціну зрозуміле, але його недостатньо, щоб насправді заявити про себе як про культурну (підкреслюю – культурну!) одиницю. Для цього потрібне щось ще, хіба ні? Отже, мабуть, не варто апелювати ВИКЛЮЧНО (!!!) до низьких вібрацій натовпу, якось не личить це тим, хто вважає себе письменником, навіть панк-напряму. Крик душі письменника має бути все ж таки більш цивілізованим…

Отже, висновки. Просвітницька діяльність сьогодні потребує широкої інтеграції – і насправді широкого світогляду. І хоча вже виросло друге покоління нової демократичної України, ми все ще на стадії виживання – з одного боку, та усвідомлення власної ролі та самоідентифікації у світовому культурному просторі – з іншого. Відсутність глибоких знань, смішна пихатість на тлі розірваного культурного контексту робить нас провінціалами у поганому сенсі цього слова. Може, варто відновити систему літгуртків, студій, салонів, семінарів, читань, ґрандів тощо, і – це головне! - за допомогою держави, а не окремих спонсорів? Може, варто створити державні програми обміну письменниками та допомоги видавництвам, лояльний режим податків видання та книгопродажів – як це робиться в усьому світі? Досвід сусідів – і західних (наприклад, Швеції), і східних (Росії) – надихає. Фестиваль міжнародного рівня потребує професійного менеджменту і маркетингових стратегій, спеціально обладнаних майданчиків, моніторів та іншої техніки, а значить, знову ж таки потужних державних дотацій – і хоча вони є, це поки що краплина в морі потреб. Шана волонтерам фесту, які просто за спасибі роблять неможливе, виводячи українську літературу на рівень світових публікацій та ясного звучання – навіть у непідготовленому, непристосованому, нечитаючому середовищі. Але на волонтерському ентузіазмі довго не протриматись. Отже, слово за державою та її лояльним ставленням до культури. Може, час уже настав – і ми станемо врешті-решт повноправними партнерами світового книжкового ринку, не тільки на інтелектуальному рівні тонких літературних енергій?

Марина Курсанова