…У принципі, нічого трагічного в цій історії про київського менеджера, який помер, і потрапив на той світ, насправді немає. «Слово «помер» – зі старого словника людства, а тут, як бачиш, життя триває!» – кажуть нашому героєві у романі «Second Life (Друге життя)» Марини Гримич, і в цьому варто негайно пересвідчитися. Ну, може, не так негайно, тим паче, що ознайомитися з життям у потойбічному світі можна поки що суто віртуально.

Отже, історія 33-річного героя-неборака, а насправді – професійного девелопера на ім’я Артем Шуліка, чий недовгий кар’єрний шлях простягся від виростання домашнього хлопчика в рідних київських дворах до запаморочливого злету в західному рекламно-інвестиційному світі – цілком вкладається у категорію сучасного інтелектуально-молодіжного чтива. (Хіба що рясні перекладні примітки загальновідомих англійських слів у романі Гримич часом видаються недоречними).

Утім, не така вже проста авторка роману, щоб всерйоз захопитися спокусливою «потойбічною» тематикою, яка, конкуруючи з естетикою літературного кіберпанку, цілком успішно може заповнити весь «живий» простір будь-якого сучасного твору. Тому слідом за історією з «того світу», в якому герой проходить усі кола Дантового пекла-раю-чистилища (наче рівні комп’ютерної гри в стилі «Принца Генплану» Пєлєвіна), і в якому порядкують просунуті архангели-мажори, підсовуючи вам у супутники Максима Горького, у романі «Second Life (Друге життя)» паралельно розповідається про життя-буття новітніх українських емігрантів. І це не звичні заробітчани, а мало не рейдери, загарбники і поглиначі чужого простору, бізнесу і місця під сонцем, яким відчуває себе герой твору, спогадуючи своє «передсмертне» буття.

З одного боку, в романі «Second Life», присвяченому «другому» життю наших співвітчизників за кордоном, ми вже не почуємо звичних гірких плачів з приводу недолі українських емігрантів-заробітчан, якими зазвичай повні твори цього жанру. Зрештою, роман Гримич продовжує цілком нову лінію «колоніальної» української літератури, започатковану в 1990-х роках Юрієм Покальчуком і Наталкою Сняданко. Але якщо герой першого з них навіть у борделях Амстердама не може спекатися думок про покинуту батьківщину, а в другої ці самі думки замінені аж ніяк не кращим (бо заздрісним) моралізаторством, то в Гримич усе інакше. За стилістикою її нове твориво нагадує так само новаторські щодо «асиміляційної» тематики писання Дугласа Коупленда на кшталт роману «Genereation Х». Уявіть собі юнака, який, зневірившись у благах західної цивілізації, подався до приятеля, що віддавна живе у трейлері посеред південноамериканської прерії. Тільки наразі це юнак з України, чия історія нагадує ностальгійні тексти Жадана, герої яких, щоправда, далі рідної Луганщини у вигнання в радянське минуле не їздять.

З іншого боку, «українська» лінія в історії модерного волоцюзтва, поки що не може позбутися надмірної «українськості», хай хоч якою жанровою тавтологією це відгонить. Як саме це відбувається у романі Гримич? Отже, спочатку в «Другому житті» нібито все чудово, і оповідь, що за стилістикою нагадує одночасно Пєлєвіна з Бегбеде, починає набирати жанрових обертів. Навіть лексичні ігрища починаються, уявляєте? Так, архаїчне «life», переінакшене у романі янголами-жартунами на комп’ютерне «file», задає зовсім інакшу перспективу віртуального вживання героя у потойбічне життя. Себто чим довший був файл його колишнього існування – чи то вживу, а чи в мріях – тим важче буде вибратись з цього небесного пекла «нового життя» до більш врівноваженого задзеркалля «того світу».

Але варто героєві, занурившись у власні спогади, почути за спиною вигук «Це ти, Тьомо?», і вся «пєлєвінська», чи пак ігрова, конструкція твору котиться в українську пастораль. І розпочинається обов’язкова «українська» лінія твору на північноамериканському ґрунті – герої обов’язково відвідують місцевий український цвинтар, розмірковуючи дорогою над сумною долею земляків-заробітчан. «Я не можу зрозуміти, як ці кілька десятків гектарів землі в абсолютній пустелі, ізоляції від зовнішнього світу могли замінити людям батьківщину, – дивується подруга головного героя, – села, що тонуть у вишневих садках і піснях, можливість бути своїм серед своїх у горі й біді, щасті й добробуті?» Але, слава Богу, у романі це триває недовго, бо думки в авторки щоразу звертають на манівці, чесно кажучи, не притаманні миролюбно-гостинній українській ментальності. «Дивно спостерігати, як велику англосаксонську расу витісняє, і поглинає прийшлий і зміксований компонент, – сумує головний герой. – А ще століття тому вони були тут людьми першої категорії!» Насправді ж це цілком нормальна реакція на сьогоднішні пошуки національними спільнотами власної культурної ідентичності, якої вони давно позбулись, і тепер розгублено роззираються світом – чи то на японських монархістів, а чи на австралійських аборигенів.

Що ж до самої авторки роману, то у своїй творчості вона озирається лише на саму себе, адже позаду в неї – чимало книжок на різноманітну тематику – від кохання до політики. Натомість «друге дихання», як у випадку з романом «Друге життя», щоразу приходить до Марини Гримич, коли вона починає «жити» заново у новій для себе темі. Необов’язково «потойбічній», але із зазвичай «національно» вивіреною стратегією розвитку того чи іншого жанру.

Ігор Бондар-Терещенко