«Знаю, достеменно знаю, що всі ми засипані в отвір жорен, з якого не повертають назад. Їхній нижній камінь ймовірно взятий з підмурівку Петрового храму, а верхній – сплавлений під час мегагалактичного колапсу». Ці слова є основним мотивом збірки новел «Чорний острів», що належить Ярославу Лижнику – редактору буковинської газети «Рідний край».
Чорний острів – це українське село часів радянської перебудови. Воно відділилося від «материка» і його вже ніяк не повернути. Все, що йому лишилось, – це чорні злидні, туга, деградація, ностальгія і повне усвідомлення безповоротності. Герої новел – типові представники тогочасних соціальних умов – несправедливих і незрозумілих для звичайних селян. Фанатичний сторож Гринько, що фігурує в однойменній новелі та новелі «Сніжний кальвіль», – приклад моральної, психологічної деградації під впливом як соціальних, так і індивідуальних чинників. Акордеоніст Яремко з новели «Останній акорд» – талановитий музикант, який не потерпів неповаги до своєї музики й підпалив будинок крутія, намагаючись таким чином зупинити деморалізацію, але все ж здався обставинам, що вбили в ньому всі сподівання, і викинув у річку свій акордеон.

Одне з провідних місць займає у творах Лижника поняття моралі й людської честі, як-то у Яремка, батька Олі, який переконує її матір в тому, що бідний і працьовитий хлопець – кращий наречений для дочки, аніж багатий і розпещений лобур: «…Володька як забавляється, то забавляється. Але як робить – три за ним не вженеться… А як буде мати добру жінку, то той гицель з машиною най сховається перед ним». Високоморальні якості виявляє і батько Андрійка – він допомагає сторожеві, не зважаючи на власні потреби («Сніжний кальвіль»).

Перша частина збірки має риси пізнього модернізму, дещо депресивного, критичного. Автор майже не присутній у новелах, що дає змогу самому об’єктивно й неупереджено давати оцінку діям героїв, по-своєму розуміти випадки з їхнього життя. Друга ж частина «Чорного острова», що складається з чотирьох новел, виписана в традиціях постмодернізму. Тут і занурення автора у власне «Я», і міфологізація, і динаміка образів, що несуть певний сакральний зміст. Найтиповішою для такого опису є новела «Міняйлів день», у якій автор дає нам широкий простір для роздумів.

Словом, збірка Ярослава Лижника по прочитанні примушує замислитись і поглянути на звичні речі під іншим кутом. А висновок напрошується сам собою: чорний острів – це не тільки назва поселення, а ще й метафора людської душі.

Тетяна Шелепко