Якби Богуміл Грабал мав змогу описати власну смерть, то, певно, зробив би це приблизно так: «3 лютого 1997 року 83-річний письменник Богуміл Грабал, класик чеської літератури, який висувався на здобуття Нобелівської премії, годуючи голубів із вікна лікарні, чи то випадково, а чи то зумисне не втримав рівновагу й випав із п’ятого поверху. Подолавши в такий поетичний спосіб обмеженість фізичного буття, старість та біль, він перейшов до вимірів нематеріальних, а отже – ідеальних. Бо, як ми знаємо, митці постійно ширяють світами». Не дарма ж поет із роману «Я обслуговував англійського короля», який мешкав при готелі, «…по-суті, не був злецьким чоловіком, навпаки, ширяв над нашим містом, і мені часто здавалося, що поет, як той ангел над крамничкою «Під Білим Ангелом», висів над містом і махав крилами, а він ті крила таки мав, я їх бачив, тільки боявся спитати в отця декана, я бачив їх, коли він вдягався і роздягався, а його красиве обличчя нахилялося над аркушем паперу…». Сила земного тяжіння не така вже й нездоланна, як здається. А життя таке ж реальне, як і ірреальне, таке ж буденне, як і сюррелістичне, таке ж брутальне, як і поетичне – не лише на сторінках творів Богуміла Грабала. Хоча саме він акумулював і звів докупи ці протилежності, а ми можемо скористатися цим його вмінням і змінити власні ракурси споглядання.

1971 року Грабал написав «Я обслуговував англійського короля» – як виявилося згодом, найзнаменитіший свій роман. Фактично це неперервний потік свідомості Яна Діте – офіціанта на побігеньках, який любить гроші та жінок і прагне досягнути нехитрих життєвих висот. Він переповідає читачам своє життя, зчіплюючи ресторанні балачки, драматичні події Праги 1930-40-хх років, асоціації, думки, враження та образи в пістряву мішанину. Грабал вправно тримає рівновагу, постійно розхитуючи розповідь у різні боки, то загострюючи констрасти, а то вдаючись до філігранного нюансування, балансує між банальністю та поезією, іронією та відвертістю, обмеженістю та неймовірністю. І, що важливо, не повчає й не дає порад, пропонуючи власним персонажам самим вигрібатися з життєвої каламуті до потрібного берега.

Богуміл Грабал став письменником у другій половині життя – через власні внутрішні темпоритми та через несприятливі зовнішні обставини, серед яких – Друга світова війна і соціалістичний чехословацький режим. Перша книга Грабала з’явилася, вже коли йому було за 50. Постать письменника є доволі суперечливою з позиції політичних уподобань, а сам він посприяв міфологізації власної біографії настільки, що зараз вона сприймається в контексті художніх творів письменника як такий самий художній твір, сповнений зведених протиріч та поетичних метафор.

Вкотре довівши факт, що подібне притягує подібне, українською Богуміла Грабала переклав письменник Юрій Винничук. Проза Грабала резонує із творчістю та художніми принципами самого Винничука, а празький світ – зі світом галицьким. Тож ідеться вже не просто про переклад, а про творчий діалог у формі дружніх теревенів за кухлем празького-львівського пива – цілком можливий у тих ідеальних світах, до яких належить і світ літературний.

Мирослава Сапко