Євген Сверстюк – знакова постать сучасності. Дисидент-шістдесятник, який не зрадив своїм переконанням не лише після таборів і заслання, а й після років пошани з боку „нової” влади. Письменник – один із небагатьох мислителів-шістдесятників, які досі продовжують активно писати й виступати на гостро актуальні теми (у тому числі й політичні). На відміну від багатьох інтелектуалів його покоління, Сверстюку вдається в цих виступах дистанціюватися від будь-яких політичних сил і зберігати своє реноме незаангажованого мислителя, людини, котра здатна поглянути на світ власними очима.

Прикладом незалежності поглядів автора є нова збірка, що побачила світ у видавничому домі „Києво-Могилянська академія”. Зовсім невипадковою є її назва – „Правда полинова”, адже саме прагнення абсолютної чесності і є чи не єдиним принципом, яким керувався Євген Олександрович, створюючи тексти, зібрані у виданні. Ці публікації є своєрідним зрізом творчого доробку Сверстюка за останні 20 років. Виділяється з загального ряду лише текст (один із найвідоміших) «Останнє слово на суді», написаний 1973 року – у камері попереднього ув’язнення в очікуванні суду, на якому письменника було засуджено до 12 років позбавлення волі.

Інші тексти, включені до збірки, написані переважно після відбуття ув’язнення, у роки горбачовської Перебудови. Серед них і наповнений теплом есей про Василя Стуса, і есей-звернення до української еміграції на Заході тощо. У одному з найвідоміших есеїв Сверстюка «Блудні сини України» розповідається про особливості самореалізації інтелігентів українського походження в рамках інших культур. Зважаючи на те, що одне з центральних місць у творчості Сверстюка посідає релігійна тематика, їй присвячено чимало публікацій: виступ на святкуванні тисячоліття хрещення Русі біля пам’ятника св. Володимирові в Києві 5 серпня 1988 р., есей «Перебудова вавилонської вежі», «У руїнах вавилонської вежі» та багато інших. Написаний 1991 року виступ «У єгипетському полоні байдужости» є дуже важливим для розуміння українсько-єврейських відносин (і профілактики занадто поширеного в наш час вірусу антисемітизму). Цікавим, у тому числі і як історичне джерело, є коротенький нарис-спогад про Чеслава Мілоша.

Видання багатомовне – ті тексти, які вперше друкувалися на заході іншими мовами, передруковано тут не лише українською, а й мовою першодруку (подано тексти англійською, німецькою, польською, російською, угорською та французькою). Причина такого формату видання пояснюється просто – Сверстюк (як і інші українські автори, що часто виступають перед західною аудиторією), фактично виконує роль посла української культури перед західними інтелектуалами. Власне, під час своїх виступів він має постійну аудиторію серед членів ПЕН-клубів різних європейських країн, адже посідає місце чільника філії цього письменницького об’єднання в Україні. Тож саме відмова від одномовності книжки демонструє такий статус Сверстюка й робить адресатами видання не лише українських, а й закордонних читачів.

Сергій Гірік