Історія українських перекладів Умберто Еко непрОста, як і самі ці твори. «Бавдоліно» вийшов в Італії 2000–го. Ще через три роки його переклали росіяни. Тоді ми прочитали цей роман російською, але через сім наступних років на наш книжковий ринок вийшло нове читацьке покоління, і тепер воно має «свого» Еко у дуже гарному перекладі Мар’яни Прокопович. Приблизно таким самим був алгоритм успіху й «Імені рози», перекладеного тією–таки М. Прокопович: 2006–го це видання стало лавреатом рейтинґу «Книжка року», здійнявши другу хвилю поціновувачів славетного італійця.

У світі небагато письменників, чия творчість настільки сильно резонує з сучасною українською літературою, як–от романи У.Еко. Цього автора авантюрно–цікаво порівнювати з Андруховичем та Єшкілєвим, з Курковим і Матіос, з Малярчук та Дерешем, із Дяченками й Шевчуком, з Пашковським та Прохаськом: усе це, як сказав би останній, — непрОсті письменники першого ряду. Усі вони, як і Еко, творять під знаком необароко.

Бароко, якщо коротко, — це система символів, здатна до саморозвитку. Автор, що перебуває підо впливом барокового тяжіння, мимоволі стає деміургом: творить світ, котрий, зрештою, неминуче виходить з–під контролю. Головне професійне завдання такого письменника — переконати читача, що він таки контролює власний сюжет, а головне — поведінку своїх персонажів. Як пише У.Еко, «брехати — гріх! Але свідчити про те, у що сам віриш — гідний чин!»

Існує декілька літературних «фокусів», аби затримати читацьку довіру, й усі вони успішно апробовані нашим італійським автором. В «Імені рози» — це детективна фабула, де головні авторські месиджі спливають непомітно, бо вся увага читача зосереджена на пошуках убивці. Так у нас працює, наприклад, Єшкілєв. У «Бавдоліно» фабульна конструкція ще простіша: це класичний роман мандрів, що являє собою такий собі шашлик з невмотивованих (на перший позір) історій. Сюжетним фатумом стає дорога. Саме так у нас пише Валерій Шевчук.

Отже, Бавдоліно — це ім’я підлітка, котрий якось вивів з лісу заблукальця, який пізніше став імператором Фрідріхом І Барбароссою. Фрідріх бере Бавдоліна з собою, і з часом той посідає чільне місце в монаршому почті. Поки Барбаросса вирішує по світі свої імператорські проблеми, Бавдоліно створює команду з пошуків чаші Ґрааля. Уся історія вкладається у 50 мандрівних років.

Здавалося б, просто, як двері. Краще сказати — як борщ, бо в однієї хазяйки це витвір мистецтва (кулінарного), в іншої — просто вітамінна бовтанка. У Еко це витвір, і то неабиякий. Сьогодні згадування Ґрааля мимоволі спрямовує нас до Браунового «Кода да Вінчі». Але там головне — замилування «неканонічною» інформацією. В Умберто Еко пошуки Ґрааля — це спроба збагнути, наскільки далеко людина відійшла від тварини. Головна відміна тут, як відомо, мова. «Бавдоліно» — це доскіпливий аналіз того, як людина змінюється, коли вона щось розповідає. Квінтесенція ось тут: «Немає приємнішого, аніж намислювати нові світи. Бо забуваєш, який убогий той, в якому ми всі живемо. Принаймні так мені тоді здавалося. Не розумів я, що вигадування нових світів зрештою призводить до зміни нашого».

Отже, «Бавдоліно» — роман про те, як наше омовлене слово перетворюється на реальність. Можна розглядати цей роман як такі собі мемуари Попелюшки; як ще один варіант здійснення «американської мрії» і взагалі — рецептурний довідник з алхімії фантазій, бо «віра усе перетворює на яв». А можна подивитися на нього як на певний «політтехнологічний» конспект усієї людської історії. У.Еко вважає, що «час — це вічність, у якої гикавка». Тобто, все повторюється. І вже у глухому середньовіччі, де й розгортається сюжет, можна побачити зародки нинішнього інформаційного суспільства. Ви вичитаєте тут і про вибори, і про піар, і про способи запуску дезінформації. Окрема тема: сила — ще не леґітимність (тут аж проситься порівняння з романом Павла Загребельного «Я, Богдан»: навіть композиційно вони схожі — розповіді наближеного до «тіла» очевидця). А ще ви знайдете тут роздуми про те, як їм, нинішнім європейцям, облаштувати Європейський Союз (на середньовічному, звичайно, матеріалі); що доброго/поганого у якісній «жовтій» пресі; про ролю заздрощів у світовій історії та, навіть, про ситуацію в українській Спілці письменників («поет, уважний до всього, що можна потім доповісти керівництву»). А українським червоно–блакитним політикам варто звернути увагу на таку сентенцію: «Тож, скажу тобі чесно, як історик та дієписець: не варто довіряти висловлюванням, котрі губителі вкладають у вуста своїх жертв».

Як сказав би один класик–людоїд — «очєнь своєврємєнная книга». Той класик також був майстром забування. І ця тема теж присутня у «Бавдоліно» — У. Еко вважає, що можна забути все, «окрім обов’язку пізнавати». Пізнавання нового — головна ознака цього роману, який часом нагадує «Клуб кінопутєшествєнніков»: програму, яку, можливо, спеціально й не чекають, але, натрапивши, вже далі не переключаються: магніт екзотики, путівник з екстремального туризму (згадується Синдбад з «1001–ї ночі», або Свіфтів Гулівер). Словом — «у мандрівці молодшають».

Й остання цитата з «Бавдоліно», яка може правити за Новорічне привітання: «Ми схотіли занадто багато. Але тепер уже не можемо припинити хотіти».

Костянтин Родик