Якби не пожежа у Холмі й не хроніст, який це зафіксував, вік Львова облічувався б по-іншому. Жили вони при дворі сюзеренів, звеличуючи їхні діяння, чи оспівували любов, без них, хроністів, ми б мали вбоге уявлення про минуле. Бальзак був літописцем французького суспільства 30-х – 40-х років XIX ст., Фолкнер – американського Півдня, Пруст – утраченого часу. Джойс створив безпрецендентну хроніку життя Леопольда Блума – якихось шістнадцять годин, що змінили уявлення про літературу.

Хроніка нашої сучасності пишеться тут і зараз: сьогодні про те, що було вчора – від кількох місяців до кількох років тому. Її автор – поет, тому форма, якої вона набирає, – вірші. Позаяк це українська хроніка, центральні розділи присвячено Майдану («Промовляння після Майдану», «Лист після Майдану»): «хлопці / звичайно ж / заради цього / варто вродитися в Україні». Вона львівська, і в ній відлунює скнилівська трагедія, «побоїще / спричинене / показовим падінням / в и н и щ у в а ч а».

На її сторінках змагаються політичне й приватне, громадське й особисте, творячи атмосферу нашої доби. Вона щоразу наново відвойовує простір для приватного і художнього письма в політики, що поглинає її, наче шагреневу шкіру: «... раптом помічаєш / високе дерево за вікном – / воно росте тут / усі ті роки / твого дивлення крізь шибу / та саме тепер зауважуєш / його тонку верхівку: / вона вже вища / за твій четвертий поверх».

Відвойоване в політики приватне – так виглядає віднаходження часу сьогодні. Де політика, там осцилограма поезії слабне, з віднайденням приватності раптом дивовижно виразнішає – хай то опис берези за вікном, розмова з друзями чи прогулянка з донькою: «Це вірш / про політ з Богданою крізь Львів / про свято міста / яке приваблювало роззяв / галасливими майданчиками / і про те як ми легко / відштовхувалися / від злітних смуг / чергової атракції / і перелітали / стискаючи долоні одне одного / з площі Ринок до Кайзервальду / а з Кайзервальду в Стрийський парк // місто в якому вона народилась / розступалося перед нами / заманювало в провулки й алеї / відлунювало інструментами / вуличних музик».

Тематична симплока надає новій, уже сьомій поетичній книжці Віктора Неборака цілісності. Її ліричний суб’єкт – хроніст однієї вулиці. З вікна помешкання він бачить фрагменований краєвид, під час сімейних прогулянок робить спостереження і навіть відкриття.

Колись ця вулиця називалася Пустою, згодом Терешкової, тепер – Виговського. Кожна назва віддзеркалює епоху, з якої походить.

Терешкова була героїнею радянської міфології – символом успіху, емансипації і підкорення космосу. Від цього успіху залишилися багатоповерхівки і пам’ятник у радянському стилі. В одній з них живе і веде хроніку ліричний суб’єкт.

Іван Виговський – постать міфології української, гетьман, носій державності в історії країни, в якій носіїв, виглядає, (було) більше, ніж самої державності. Ця країна шукає себе, свою історію або ж історію для себе, казку, що мала б бути одночасно переконливою і близькою до правди, з драматичним сюжетом і щасливою розв’язкою.

З перспективи вулиці Виговського відкривається бачення львівських і загальноукраїнських подій. Вступний шкіц уводить в оповідно-рефлективний світ вміщених віршів. Світлини, якими проілюстрована книжка, витягують, так само, як вірші, з дійсності поетичність, наскільки такою може бути багатоповерхівка з 60-х – 80-х років минулого сторіччя на вулиці, яку легко переплутати з десятками і сотнями подібних артерій. І тільки поезія робить її неповторною.

Поет-хроніст дивиться з балкону кав’ярні, де зустрічається з львівським математиком, бардом і сусідом Михайлом Зарічним, на площу перед торговим центром «ВАМ». Автор займає тільки частину світлини, він – дискретний силует, адже властивий протагоніст – вулиця, яку літопише. Тло утворює книжковий супермаркет «Літера» – новий, пострадянсько-український, південноринковий стиль, що наполегливо заповнює ніші між старими будівлями середмістя, узурпує площі, окублюється в парках, претендує на місце в літературі.

У новій книжці Віктора Неборака відбувається синтез динамічної юнацької лірики і полемічних віршів кінця 90-х – поч. 2000-х років.

«Вірші з вулиці Виговського» Віктора Неборака опублікувало львівське видавництво «Срібне слово» восени 2009 року.

Тимофій Гаврилів