І нехай назва не дивує прагматичних чоловіків. Це не книжка про нетрадиційну орієнтацію. Чоловічі і жіночі стосунки тут є такими, якими сотворив їх Бог. Жінка тут – істота, яка любить, яка живе. Світ довкола неї наповнений тонами і напівтонами.  Цим текстом авторка намагається подати образ жінки не лише як об’єкт еротичного зацікавлення, а розкрити гамму відчуттів, світ чуттєвості, задоволення. З її слів, ця повість є сповіддю щасливої жінки – відвертою, інтимною, доволі оголеною... 

– Кожен знаходить у книзі, щось своє, – каже Христина Лукащук. – Іван Лучук назвав книгу «зразком чуттєвої сповідальності». А якось мені сказали, що це проза для жінок старшого віку, спраглих кохання... До речі, відгуки пишуть в основному чоловіки. Вони ж рекомендують книжку дружинам. А щодо еротики у тексті, то кохання не може складатися тільки з еротики. Інакше це вже не кохання…  

Дія повісті «Рожевий і ще раз рожевий» позбавлена топоніміки, присутності довколишнього, натомість є внутрішня скерованість героїв, зосередження на переживаннях, спогадах… 

– Усі мої новели і оповідання сконцентровані на внутрішньому світі, – каже літераторка. –  Часто через це мені закидають, що я не зважаю на соціальні та інші проблеми. А я знаю, що усе починається зсередини. Особливо у жінки. Коли вона щаслива, задоволена, у тому числі і у фізіологічному аспекті, усе, що навколо неї буде опромінене цим щастям. 

– Щастя – це дар чи його треба вибудовувати?
– Щастя належить до тієї ж категорії, що й свобода. Хтось із істориків сказав, що свободу треба завоювати, щоб людина її відчула і усвідомила. Щастя теж треба завойовувати. До нього треба прагнути. Щастя дається тільки тим, хто насправді того хоче. А можуть його мати абсолютно усі. Я вірю в долю, але й вірю в те, що бажання матеріалізуються. Хоча з бажаннями варто бути обережними. Їх треба дуже чітко продумувати… У мене практично все задумане збувається. Наприклад, дев’ять років тому дізналася про конкурс «Коронація слова».  Тоді я ще писала тільки короткі оповідання і не уявляла, як можна написати щось велике. Але дуже хотіла. Так само як хотіла здобути у конкурсі, може й не перше місце , та зрештою чому б і ні? Мені здавалося, що конкурс цей для професійних письменників, а у мене це радше хобі, а не фах. Трохи вагалася… Але торік таки подала «Рожевий і ще раз рожевий» на номінацію «роман». Коли мені подзвонили з приводу відзнаки, була приємно здивована. Це мене окрилило і було ще одним доказом того, що мрії збуваються. Мрійте! 

– А написане збувається?
– Якось наштовхнулася на оповідання, яке я писала десять років тому. І коли я читала, виявилося, що воно дослівно збулося. Тоді я легковажила такими поняттями як смерть… Мої герої мають у житті прототипи. Вони є настільки  реальними, що іноді чужі люди впізнають себе, дзвонять і питають, як я могла списати їхню історію, коли ми не знайомі… Добре, що я закінчила це оповідання позитивно. Тоді, коли усвідомила, що все збулося, зрозуміла, що можна написати і нашкодити. Минулого року написала книгу, яку теж відзначили на «Коронації слова», у ній прототипом виступає реальна особа, яку я добре знаю, і доля якої чомусь не складається. Написала, склала так як хотілося і з позитивним фіналом. Зараз періодично дзвоню і перевіряю як справи, і сподіваюся, що все збудеться… 

Божена Городницька