Ця книга має безліч позитивних сторін, і щоб їх усі перелічити, замало буде невеликої рецензії – тут мусять розгулятися професійні критики або й літературознавці: видавати монографії, захищати наукові роботи, писати розвідки й дискутувати. А в коротенькому відгукові встигнеш наголосити хіба найважливіше. Таким у романі «Козацькому роду нема переводу» є здоровий український патріотизм, усміхнена й без надмірної солодкавої патетики героїзація нашого народу, якась іскра самоповаги, що примушує випростатися, розрівняти плечі й сказати одне із прислів’їв, котрими густо заправлена книга Ільченка: «І ми, Химко, люди».

Назва цього роману довга, і тому межи собою її часто скорочують до короткого «Мамай», наголошуючи, що головний герой у ній – легенда, котра зійшла з картин народних художників, козарлюга-характерник, який живе-живе на світі й ніяк не помирає.

Саме rозак Мамай зшиває дві тканини тексту в єдине ціле: минуле, добу Руїни, відтворену з точністю дослідника-науковця (нехай без історично точних подробиць, але ж типізація буває правдивішою, ніж покрокове відстеження істинного перебігу подій) і фантастичне – химерне, за визначенням автора. Козак Мамай переводить твір у філософський вимір: бо Чужа Молодиця, винесена поруч із ним у назву роману – то не лише метка шинкарочка Настя Певна, приблуда з якихось невідомих країв, але й сама Смерть. Тема боротьби життя і смерті займає чи не головне місце у цій площині роману. Бо ж і Мамай невмирущий: як він сам каже, просто ще не нажився, то й помирати охоти немає. І на кону мандрівних лицедіїв, попри початковий задум, Життя перемагає кістляву дівицю Смерть – робить це із комедійним хистом, силою народного сміху й на загальну втіху публіки. Ба більше: оскільки святий Петро мусив іти на грішну землю, щоби місяць спокутувати свій гріх, а ще й (стареча пам’ять підвела!) забув передати комусь ключі від раю, то навіть загиблі у бою козаки на якийсь час повертаються з того світу – чекають, доки їм відчинять рай, а тим часом живуть.

Можна розглядати «Козацькому роду нема переводу» і як роман-виховання. Одним із центральних образів є Михайлик-Кохайлик – молодий велетень-ковалисько, щиросердний, чистий і по-дитячому простодушний, недарма ж його досі всюди водить матінка, хоч сам він до всього гаразд: і до роботи, і до їжі, і до бою, і до любові. Єдиний клопіт є у хлопця: ніколи він не боїться, не сердиться і не сміється, тож і просить приятелів: «Налякайте мене, розсердіть мене, насмішіть мене». Михайликове: «Я сам, мамо, я сам», – лунає чим далі, тим впевненіше, й зрештою він таки сам, проте мати з гіпертрофованою любов’ю й піклуванням (ще один із неабияким смаком виписаний персонаж) і далі все сприймає на двох: «Сотники ми!»

Гіперболи й накладання двох світів: буденного та химерного – дають підставу критикам зіставляти роман Олександра Ільченка з творами представників «магічного реалізму». Ще більше підстав для такого порівняння дає читацька популярність, яку твір мав колись і яка, сподіваюся, відродиться.

Віта Левицька