Старий добрий Львів… Справжній, тобто польський зі знанням німецької, місцями єврейський і лиш десь на низах та по неприємно-романтичних і небезпечних закапелках маргінально-батярський. Львів — єдиний, кому Краєвський відкрито зізнається у коханні, — постає смачним пирогом із розмаїттям інгредієнтів. Його шматок нам люб’язно підніс автор. Від німецької (не гіршої, аніж у Райху!) та вишуканої польської до по-аборигенному привабливої ґвари — такою є мовно-національна амплітуда роману. Місто гріхів, трепетного затишку і яскравої життєвої меланхолії, що чатує на тебе в кожнім місці й кроці. «Львів Краєвського» став уже чимсь на кшталт «Петербургу Достоєвського». Це не казкова середньовічна принада, а скоріше, всім знайомий Содом. 1937 рік. Зима, Новий Рік. Жахливе вбивство у Бреслау, сліди якого тягнуться до Львова. Комісар львівської поліції Едвард Попельський починає співпрацю зі своїм німецьким колегою, якого висилають у «країну варварів» до Лемберга. Їх поєднала т. зв. «справа Мінотавра», яка два роки тому шокувала всю Польщу. Двоє поважних чоловіків мають знайти таємничу «тварюку», що ґвалтує, вбиває й обгризає незайманих дівчат. Слідство триває не без проблем та пікантних деталей. Безперечно, у процесі з’являються нові трупи. Врешті, єдина дитина Попельського, донька Рита (до слова, незаймана), опиняється в небезпеці через невідомого шанувальника… Настрахалися, шановний Читачу? …Природного тла в романі не знайдеш. Є лише міське, соціальне середовище — стіни й будинки, транспорт, вулиці без дерев; світ звичок, слабкостей, зусиль, напружених взаємин і непорозумінь. Безсилля закону і його охоронців, взаємна залежність людей, «закинутість у Буття», як сказав би хтось із тих, кому до смаку пофілософствувати… Кольорова гамма тяжіє до сіро-темного діапазону, більш за те — сонячне світло навіть шкодить головному герою-епілептику. Літа й тепла також немає, лише холодна половина року. Відчувається й ґендерна дисгармонія. На першому плані чоловіки — активні, діяльні, грубуваті. Жінки пасивні (власне, жертви!), часом не надто розумні, в тіні «чоловічої історії». Надзвичайна увага до деталей, напруга кінохроніки, соковитість викладу (коли на тебе ледь не падає крапля зі свіжого оселедця під олією, що прямує від миски до рота) — все це створює неабиякий ефект присутності. Не уникає Краєвський автобіографізму: і польський комісар, і його німецький колега однаково, як і автор книжки, розуміються на класичній літературі, полюбляють латину й греку. У книзі навіть злочинці пишуть дисертації з математики, а вчителі латини розбещують цнотливих панянок. Герої Краєвського позбавлені рис ідеального; вони звичайні смертні зі своїми талантами й диявольськими збоченнями, шкідливими звичками й деякими моральними цінностями. «Життя» в усій своїй несвятій оголеності пробивається майже з-під кожної літери роману. Читач не знайде тут чіткого мірила Правди і Правильності, втіленого в певному образі. Проте, здається, автор — не повний релятивіст. Позірно моральність та ідеали чистоти (духовної та тілесної) майже відсутні чи відсунуті на манівці «правдою життя». Але хіба не починаєш їх цінувати після такої правди?

Вадим Арістов