З палітурки на мене зиркають понад двадцять стиглих помаранчів. Намагаюся розгледіти в них «десять відмінностей», і враз розумію, що найбільший промах книжки, яку тримаю в руках, — це саме палітурка! Адже я вже довідалася від таємничої Помаранчевої дівчинки, що «не буває однакових помаранч», зрештою, як і не буває однакових людей. І саме в цьому — таємниця того, як стрічаються двоє тих, кому судилося стати закоханими. Він шукає тільки свою «помаранчу», як і Вона — тільки свого «помаранча». Так мислить норвезький письменник-філософ Юстейн Ґордер. Для нього кохання двох людей — казка зі своїми заздалегідь обумовленими правилами, а життя — велика містерія, яка обов’язково виростає з казки.

Насправді «Помаранчева дівчинка» — суцільна казка. Адже, за сюжетом, її написали у співавторстві п’ятнадцятирічний Ґеорґ і його тато, Ян Улав, який помер, коли синові було всього три з половиною рочки. В останні дні життя тато, знаючи, що він смертельно хворий, пише «дорослому» синові, своєму найкращому другові, лист «у майбутнє» і ховає його в старенькому червоному дитячому автомобільчику. «Я ніколи не дозволю Ньютонові чи Дарвіну розвінчати містерію життя», — переконаний Ян Улав, романтик і фантазер із неймовірно синіми очима, а відтак розповідає синові про загадкову Помаранчеву дівчинку.

Колись, задовго до зустрічі з Помаранчевою дівчинкою, Ян Улав обирав між тим, щоби стати або поетом, або ж лікарем-діагностом. Для початку обрав друге, тоді як на перше часу просто забракло… Натомість він пише лист синові, в якому ставить, по суті, найдавніше філософське питання: «Що є все?» — і чи варте оце «все» того, щоб жити. «Коли-небудь ми довідаємося, що усе це таке», — припускає п’ятнадцятирічний астроном-аматор Ґеорґ, і майже відразу знаходить відповідь: все — це «життєствердне allegretto». Саме це — «єдине, що має сенс». Ось тут казка перетворюється на філософську притчу про життя, про те, що треба жити однією миттю, бо «хто ніколи миттю не жив, той наче неживий». Якби будь-кому з нас просто зараз сказали, як Ґеорґові: життя — надто коротке, і ти в будь-якому разі не встигнеш сповна відчути його смак, аж раптом ця коротка «мить між минулим і майбутнім» скінчиться, — впевнена, ми б однаково прийняли умови. Адже ми вже знаємо, чим саме є оте «єдине», що має сенс. Однак не впевнена, чи погодилися б ми спинити його в найпрекраснішу мить, як Фауст…

Для того, щоб означити кількома словами книжку Ґордера, я би позичила ці кілька слів у самої «Помаранчевої дівчинки»: Велика містерія. Передовсім, для читача. І насамкінець ще скажу про катарсис. Сто п’ятдесят сторінок катарсису, сильного, щемкого, до сліз. Навіть не через напрочуд чуттєву історію кохання, а радше через пронизливе відчуття власної «короткочасності», «тимчасовості», і ще більше — короткочасності людей, яких любиш. Головне — навчитися жити миттю. Адже це — чи не єдине, що має сенс.

Ольга Бедрик