– Молитися... а до того

   Я не знаю Бога.

   Поховайте та вставайте,

   Кайдани порвіте

   І вражою злою кров’ю

   Волю окропіте.

Тодішні попи насторожились, і засудили Шевченка. Та ба, незабаром учорашні семінаристи Нечуй-Левицький і Свидницький вигулькнули зі своїми невмирущими антиклерикальними творами. Нікуди діватись, на Галичині дав знати про себе високоосвічений Іван Франко.

– У кождого в руках тяжкий залізний молот,
   І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
   «Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
   Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
   Бо вам призначено скалу сесю розбить».

Засади Миколи Міхновського з його маніфестом «Самостійна Україна» не були марними. На овиді вітчизняного красного письменства й постав Володимир Винниченко. Босяк... Голодранець... Але ж який естет! Шляхтянка Лариса Косач так і не спромоглася (пробувала) охарактеризувати постать та творчість автора «Краси і сили». Зате латифундист Євген Чикаленко й наморочився з автором «Уміркованого» і «щирого». Євген Харлампійович зі своєю «Киевской стариной» відкрив світові майбутнього новатора «Соняшної машини».

Вісімнадцятий рік минулого сторіччя породив Тичину. Його ж «Золотий гомін»:

– Предки встали із могил;
   Пішли по місту.
   Предки жертви сонцю приносять –
   І того золотий гомін.
   Ах той гомін!..
   За ним не чути, що друг твій каже,
   Від нього грози, пролітаючи над містом, плачуть, —
   Бо їх не помічають.

   Гомін золотий!

Вудро Вільсон – тодішній президент США, звісно, не зважав на з опоетизований плач Ярославни з уст Павла Тичини. Й УНР програла. Чому?!.

Опосередковану відповідь я почув (безперечно, в архіві) з уст М. Грушевського, який повернувся тоді з еміграції й на кольке, єхидне запитання майбутнього академіка СССР Сергія Єфремова, мовляв: «Михайле, чому ж програла Центральна Рада?», переможений скромно відповів: «Не було з ким її, Україну, захищати...»

Не минуло й кілька десятиліть, як сей Єфремов, він же літературознавець, який загнав (а також і себе) на той світ високоповажного Миколу Костянтиновича Зерова.

Зі стратою Миколи Костьовича занепало вітчизняне красне письменство... Його праця «Від Куліша до Винниченка» вкрай потрібна сучасникам. Особливо вірш М. Зерова «Святослав на порогах»:

– Варуфорос? Геландрі? Змеженілий,
   Липневі води котить Вулніпраг.
   А князь стоїть, невитертий варяг —
   Веде свої на північ моноксили.

   Та сам полинув би що тільки сили
   Під Доростолом свій поставить стяг:
   Він народивсь для бою і звитяг…
   Що Київ? Мати? Досвід посивілий?

   І хоче вже вертати байдаки;
   Та раптом крик, по скелях хижаки;
   Бряжчать мечі і знемагає слава.

   Хто в далеч рвався, головою ліг,
   І з черепа п’яного Святослава
   П’є вже вино тверезий печеніг.

7.06.1930

Здається, з того неРозстріляного відродження залишився у живих тільки один-два з талановитих і незрадливих – Микола Трублаїні.

Потому пішли придуркуваті Хоми Хаєцькі з «Прапороносців» Олеся Гончаря. Там, гляди, об’явилися, куди діватись, і Бу-ба-бу з її, Оксаною Забужко: « І знов я влізаю в танк...».

Куди влізає, задля чого та й чи вміє?.. Й тут ні сіло ні впало мене осягнули Сосюри рядки :

– І пішов я тоді до Петлюри,
   бо у мене штанів не було.

Тьху! Ось тобі й укрсучліт. Юрку і Оксанко, я вас породив, я вас і в’бю. Сказав же мій батько – Микола Васильович Орос.